Лукін Віктор

* * *

Ходила за чорним чаєм і молоком
В стару крамницю, наче до джерела,
Була привітна з кожним автозаправником,
А вчора прийшла додому і померла.

Все в місті, як і було: проливні дощі
Змивають туманний жовтень зі цвілих стін,
А вище Мардук метнув з своєї пращі
Мандрівну Нібіру. Й летіли кудись листи,

Й блищали на рейках осколками ліхтарів
Одвічні маршрути закоханих, і сліди
Лишались на тротуарах із року в рік,
І створювали поети свої світи.

…Він досі сидить на кухні в своїх ночах,
І в вайбері, наче кров’ю, – не тим, не те,
І мріє про молоко і про чорний чай,
І відкорковує новий Rémy Martin.

* * *

Вікна відкриті у літо – в світи
Сяючих сонць, океану в долонях,
Під парусами фіранок виходить
Мій корабель багатоповерховий
В плавання. Вибрав останню днину
Палкого серпня. На третьому поверсі –
Там, де на палубі стіл, два стільці і кава, –
Дівчина з татуюванням вітрильника,
Через лопатки свій слід прокладаючого,
Знає цю тайну: якщо відчинити
Вікна у літо, воно наповнить
Йодом вітрила, а далі – мандри,
Де буде пахнути сіллю волосся,
Де ціле небо – пластина світла…
Під парусами фіранок виходить
Наш корабель багатоповерховий
В плавання.

* * *

Хибна гігантоманія:
Сяючий метеоритний дощ,
Мутні реліктові промені,
Пазури протуберанців
Вкласти між крил метелика
І відпустити з долоні.
Повз часові пояси і повз
Меридіани небесних сфер
Ляже срібляста дорога – пил,
Попіл, пилок з двох слабеньких крил, –
Дорога туди, де не йшли дощі,
Де ще не сходили сонця, де
Ще не дивились у небо очі,
Де не народжувалось життя.
…А що з тобою, старенький світ
Зі стертим умовностями й відсутностями
До самої кори твоїм чолом
І з покаліченим до невпізнання
Війнами різної температури
Виснаженим і безплідним чревом?
В тебе ж є очі? Тоді дивись,
Яка це краса: два слабких крила
Щойно відтвореного життя
Повз часові пояси і повз
Меридіани небесних сфер
(Така вже логістика, не дивуйся)
Одну безкінечність
Переміщують в іншу,
Аби врятувати.

* * *

Він думав: нарешті вдома,
Аж раптом та віч-на-віч –
Нове життя, невідоме,
Без вибухів день і ніч.

А там, де його держава
Могутніла і росла б –
Задушливий запах кави
І щойно відкритий паб.

Імбир, кардамон, кориця, –
Життя у чужому сні…
Він знає: іще не спиться
Залишеним на війні,

Залишеним в чистім полі,
Тим, з кого росте трава.
…З яким невиразним болем
Котилася голова

У маревний прямокутник
Нових білосніжних ковдр,
Як янгол в коктейльній сукні –
Одвічний відеокадр! –

Не сміє лягати поруч,
Бо плаче або кричить
І дивиться довго вгору
З-під подушкових укрить.

Нічого ніхто не винний,
І наче й ходити не міг,
А з даху в безодню вийшов –
В самісінький перший сніг.

В під’їзді ще чути: гостро
Лунає – струна, гудок,
Відкинутих милиць постріл –
За мить, за секунду до…

Пам’яті Устима Голоднюка

Всіма своїми квазарами і кометами,
Темним реліктовим світлом, зірковим маєвом
Впало на місто небо. Поміж наметами
Люди збирали веселки й полярне сяйво,

Люди збирали руками пекучі блискавки,
Древні туманності, віхті протуберанців,
Тільки стояв до неба тоді так близько ти –
Там, де розщеплював Бог кристалічні сланці,

Там, де забув Прометей загасити свій вогонь,
Там, де зламала крісло Кассіопеяi,
Де годувала чудовисько Андромеда з власних долонь,
Де зупинялись показники дисплеїв,

Де розцвітає квіткою на чолі
Жалячий дотик солдата пекельної пастви…
А хтось сказав так: «Піднімайся, синочок Мій,
І почувайся як вдома в Моєму Царстві».