Козирщина, Новомосковський р-н, Дніпропетровська область.
Народе мій, звертаюся до тебе,
Забутого і змитого сльозами.
Перед тобою розступилось небо
Тобі страждати довелось роками.
Та не цього для щастя тобі треба!
Невже дороги поросли чагарниками?
Чому тебе, побитого стражданням,
У павутині днів втопити хочуть?
Чом сміх людський відлунює риданням?
Невже тобі загибель напророчать?
Та це лиш мрії і чиїсь бажання!
Хвалебну пісню нехай доля приурочить!
Я чую над тобою звуки круків
Й на місяць виють кожну ніч собаки!
Тобі зв’язали і зламали руки,
Зробивши з тебе псевдогультіпаку.
О, скільки бруду на тобі й пилюки!
І все-таки цвітуть у полі маки!
Народе мій, ціною твого щастя
Горіло все нікчемне і мерзенне.
Безмірно кров лилася із зап’ястя
Щоби здійснилось все, що нездійсненне.
Не стало панацеєю причастя
І сповідь не така вже і спасенна.
Лишиться плямою в очах війна народів
Поминки не справлятимуть вже більше.
Втрачає актуальність смак свободи
Про неї більше автори не пишуть.
Для когось стимулом є певні перешкоди,
Та це життя чуже і зовсім інше.
О, мій народ, до тебе промовляю
Із закликом піднятися угору.
І хоч тебе ненавидять, жбурляють
Прийми ж цю істину буденну і сувору.
Від тебе жити вічно вимагають,
Не дивлячись на твою долю хвору.
Іди вперед, дивися тільки вгору!
Постукав в двері хтось… Підхожу… Тихо…
Йду знов в кімнату… Чай вже охолов…
Зима прийшла… Та йде відлуння лихом…
Прийшов інкогніто… Та так і не зайшов…
В руках пальто… А може наздогнати?..
Чи треба це?.. А як же теплий чай?..
Сама з собою… Із кімнати у кімнату…
Закутаюся в теплий плед… Що ж, вибачай…
Ні, все ж піду… Куди?.. Серце підкаже…
Але спочатку чай я свій доп’ю…
Я чую голос… Він мені щось каже…
Це все примара!.. Я, скоріш за всього, сплю…
Виходжу… Все спокійно… Все звичайно…
Я йду вперед... Закутавшись у сніг…
Навколо тиша… Спокій і мовчання…
І біль від наскрізь вже промерзлих ніг…
Дійду… Куди?.. Куди веде дорога…
Мабуть, вперед… Туди веде душа…
Я відчуваю присмак перемоги…
Вона моя… А не чиясь чужа…
Цей голос змусив мене йти крізь терни…
Вперед… Не зупинившись ні на крок…
Мій шанс – він мій!.. І хто з дороги зверне
Ніколи не торкнеться до зірок!..
Не плач за мною, мамо, я живий,
І не звертай уваги, що не поруч.
Прошу тебе, рідненька, сліз не лий,
З небес завжди прийду тобі на поміч.
Ти знай одне – я боронив свій край
Від ворога, що був з обличчям брата,
Без мене вчися жити, але знай,
Я тут, я зовсім поруч, біля тата.
Пробач мені, тоді не думав я:
«А що ж з тобою, рідна моя, буде»?
Стояв я гордо на Майдані, а в той час
Проклятий снайпер цілив мені в груди.
Живий я, мамо, очі лиш закрив,
Мені тут добре, я у Бога, нене,
Прошу тебе, ріднесенька, живи,
Хоча б для того, щоб приходила до мене.
Я вже не повернуся, але знай:
Я завжди поруч й дихаю з тобою.
Я стану янголом й оберігатиму свій край,
Якщо ти будеш дихати зі мною.
- Хіба щасливою колись я не була?
Була... На жаль, цих днів не пам'ятаю.
Хотіла бути вільною, і мрія ця збулась...
А зараз що? В вогні щодня палаю.
Лишилася одна, мої сини
Давно відпочивають вище неба.
Не хочу мати статуси, чини,
Лиш спокою і миру мені треба.
- Ти не одна, матусю, поруч я -
Твій рідний край, що створений з любові.
Але чомусь усе твоє життя
Лиш чорно-біле, а не кольорове.
На жаль, історію цю пишемо не ми
Й не знаємо, хто підготує смертне ложе.
Тож треба залишатися людьми,
А віра в Бога в цьому допоможе.
- Синочку мій! Тобі надам я сил,
Віддам свої останні задля тебе.
Будь гордим і ніколи не проси
Того, що може дати тільки небо.
Я вірю в тебе! Ти - мій рідний край,
Ти зробиш все, прославиш всю країну.
Якщо мене колись не стане, пам'ятай,
Що ти єднаєш схід і захід України.
- Не бійся, ненько, я тебе не підведу,
І обіцяю, що здійму тебе на ноги.
Якщо щось трапиться - завжди вихід знайду,
Але потрібно почекати іще трохи.
Я рідний край! Я обіцяю всім,
Що стану краєм кращим в цьому світі.
В моєму краї буде "НІ" - війні,
Народжуватись будуть тут щасливі діти.
Я очі заплющу лише на хвилину,
Побачу маленьку, щасливу дитину,
Яка йде по полю, волошки збирає
Й про долю свою геть нічого не знає.
Ось-ось підросте і побачить всю дійсність:
Нещастя, війну, людський біль та невірність.
Синів і батьків забирають далеко,
У грудях серденько пече її пеком!
І сльози в очах… Як все це позабути?
А люди! Здається, це зовсім не люди!
Що роблять вони? Задля кого? Навіщо?
Здіймається буря і вітер десь свище!
Вона йде по полю… Маленька, тендітна.
Тихенько ступає… Ледь-ледь… Непомітно….
І чує, чийсь голос їй щось промовляє:
«Не бійся того, хто тебе ображає!»
Вона зупинилась. Поглянула в небо
І попрохала усе, що їй треба:
Щоб люди щасливі були і не бідні,
Дітей не лишали щоб мами їх рідні.
Воно попрохала любові всім ближнім,
І щоб захищав від біди їх Всевишній.
Щоб серце в людей не щемило від болю…
І тихо пішла знов гуляти по полю.
Ніхто не побачить цю дівчину більше.
Вона вже доросла. Вона – зовсім інша.
Ім’я їй звичайне дали – Україна.
Вона не одна. Та вона в нас – єдина!