Данилюк Наталія

с. Перегінське, Рожнятівський р-н, Івано-Франківська обл.

Є час для родинного затишку…

Є час для родинного затишку, світла й тепла,
Вітального слова, обіймів і рідного кола,
Коли закосичена хата, мов біла сова,
Кошлатим крилом пригортає і кличе до столу.

І простору робиться більше, і згустки вогнів
Крізь матову шибку сочаться назовні медами.
Несуть благодать ці святочні усміхнені дні,
Як східні царі, що приходять в оселю з дарами.

І ось тобі золото, ладан і мирт запашний,
І пригорщі білого снігу, як вовна, густого…
Від першого слова розписаний шлях твій земний:
Із глини – у попіл, із попелу – в небо, до Бога.

А поки – радієш, хапаєш кожнісіньку мить,
У колі тісному тобі, як у космосі, вільно!..
І щось ностальгійними нотками в серці щемить,
Коли ти прокручуєш пам’ять, мов кадри із фільму.

А в ній стільки світла, тепла й лімітованих див!
Тому і чекаєш між буднів родинного свята,
Допоки у Вічності час тебе не розщепив,
Як атом.

Світи ти мусиш

Людино, краплино, крихка і вразлива, цей світ –
така незбагненна й жорстока подекуди штука!
Фортуна гукне і зненацька промчить, як болід,
та це не поразка, повір, а життєва наука.

Бо що вони варті – облудні хисткі міражі?
Впіймаєш комету за хвіст, а вона в тебе – жалом!
І заздрощі труться довкола, мов чорні вужі,
а ти не вгамуєшся, все тобі мало і мало.

І вкотре штурмуєш вершини,скипаєш, гориш,
і дуриш себе, що десь там заховалася мрія…
Спинися на хвильку якусь і задумайся лиш:
пацьорка дощу мерехтить на смарагдових віях

умитої небом землі, а на гілці он тій
тріпоче листок малахітовий – ніжний метелик…
А ген крізь розпатлані хмари,як вовна, густі,
розхлюпався сонцем медовим наповнений келих.

Хіба ж не у цій дивовижній і звичній красі
ховається мить неповторна й така незбагненна!?
І ти – перетинчастокрилі бджола в кулаці
цього макрокосму, пульсуючий згусток у венах.

Нехай на планеті – мільярди таких, як і ти:
дрібних, непомітних в шаленому звичному русі…
Люби цю нестримну вібрацію світу,
світи́ –
ти мусиш!

Руда й мовчазна

Останки серпневі дотліють між айстрових китиць,
Кориця засмаги обсиплеться з теплих колін…
Безпечна природо, не встигнеш у літі прижитись,
Як вдарить по ньому на обрії сонячний дзвін!..

Уламки небесного люстра впадуть на дерева,
До берега жилаві руки заломить ріка…
І вийде руда й мовчазна із молочного мрева,
І мідну печать покладе на долоню листка.

Сирими мохами війне зі старої криниці,
Об камінь вологий ударить іржавий ланцюг…
І при́йдуть на слід її теплий багряні лисиці,
Гірчинка терпкої смоли залоскоче їм нюх.

І криком розбудять діброви сполохані сови,
Крильми з павутинок обтрусять пацьорки роси.
Посходяться верби, сумні, нерозважливі вдови,
Над саваном літа заплачуть на всі голоси.

І стане руда й мовчазна, і заступить півнеба,
Покотяться згарди у трави сухі й забряжчать…
І змириться мудра природа, і скаже: «Так треба»,
І прийме на серце впокорене мідну печать.

Березню мій вербовий…

Березню мій вербовий,
сонце у молоці!
Хмар сизопері сови
в променів під приці-
лом. І не втекти нікуди
від перемог весни!
Завтра вже так не буде –
тільки тепер і ни-
ні – ця неповторність миті:
крапля, а в центрі – світ,
свіжа гуаш блакиті,
руніка верховіть,
ґрунту набухле тісто,
перша щетина трав.
Проліску стало тісно,
плівку землі прорвав –
вигулькнув синьооко,
мов переможний стяг!
Впевнено, дужим кроком
рухається життя.
Будять пташки діброви,
смолами плачуть пні…
Березню мій вербовий,
вибухни і в мені.

Ніби іще не осінь…

Ніби іще не осінь,
лиш надвечір’я літа…
Сонця достиглу диню,
скупану в молоці,
полудень колихає
на яблуневих вітах,
променя світлий по́ніж
блимає у руці.

Лускаються горіхи,
серпень вітає Спасом,
яблука зашарілись,
пахнуть густі меди.
Збовтана тепла купіль
піниться житнім квасом,
і дітлашня грайлива
лащиться до води.

Пружна мембрана поля,
жваво кручу педалі,
змійку тонку виводить
гума тугих коліс!
Вкотре кудись втікаю
від суєти реалій –
в гори, туди, де в небо
соснами вперся ліс.

В душу мені дихне він
хвойним своїм кадилом,
у рукави й за комір
щедро сипне голок!
Скаже: «Моя дитино,
де ж це тебе носило?».
За кільканадцять метрів
мій упізнає крок.

Ніби іще не осінь,
наче уже й не літо –
ледве між них відчутний
цей надтонкий рубіж…
Жарить в обличчя сонце
жовтим своїм софітом,
серце стікає світлом,
ніби встромили ніж…

Жінко з ребра Адамового…

Жінко з ребра Адамового, з весни,
квітко з Едему райського, неземного!
Ти, що шукаєш миру серед війни,
правди в олжі лукавій, в невір’ї – Бога.

Світло твоє – маяк поміж диких бур –
вирве благий вітрильник з тенет утрати.
Віра твоя – міцний непохитний мур,
сміх твій словам байдужим надійні ґрати.

Ти, що прийшла у цей незбагненний світ
стати комусь опорою і натхненням,
вірною Пенелопою край воріт,
вічним гріхом і вічним благословенням.

Ти, що прийшла продовжити рід людський,
серед руїн і воєн зійти світанком...
Так і блукаєш нетрями навпрошки,
клопотів і обов’язку вічна бранко.

Вірю, що дні твої – не п’янкі меди,
часто гірчать неспокоєм, полинами…
Ти, що даєш життю заповітний вдих,
світ освіти любов’ю і молитвами!