Вход на gorod.dp.ua

Имя для входа:
 
    Днепр » О городе » Конкурс «Літературна надія Дніпра – 2017»
Регистрация Вход

Пт, 15 декабря 2017
02:27

УКР   ENG

О ГОРОДЕ

 
 

Калиновська Олександра



м. Дніпро


«Я почекаю…»

(Поле добра)

- Хайре! Хайре! Хайре! – хрипко розносилося над висохлим схилом, схожим на кістляву старечу долоню. – Де ти, Хайре?

Луна бриніла між стінками глинистого урвища і тікала в небеса, волошково-рожеві від полуденної спеки.

Попід пагорбом розлягалися чеки, прорізані глибокими тріщинами, що діставали, мабуть, до самого серця Землі. А на межі, колись єдиному шляху в полях, розкинувши руки, лежала долілиць маленька жінка. В усьому вицвілому літньому пейзажі її сукня була єдиною яскравою плямою – маленька синя цяточка серед моря брудно-жовтого.

З губ жінки ледь чутно зривалося:

- Хоч би хто-небудь встиг засіяти поле! Я почекаю, хай тільки засіють…

Попри побажання, новий рік не приніс добра. Почався він страхом. Весна забрала в людей рішучість. А разом із рішучістю, мовби розплата, на півострові одне за одним щезло те, що складало повсякденне життя і здавалося вічним, як мандри Місяця над Землею.

Серед того, що пішло в небуття, була вода у каналі. Казали, колодязної води не вистачить тільки щоб залити чеки, але шістнадцятирічна Хайре відчула, немов у неї самої відібрали майбутнє. Видалося, що в цебрах у хаті – остання волога на світі, а далі її тіло розтріскається і розсиплеться на порох, і вітер розвіє його над усім півостровом.

На мить Хайре відчула ненависть до самої себе через власне безсилля.

Кінець світу у кожного свій. Для Хайре кінцем стала загибель заливних полів, які вона бачила за вікнами рідного дому усе своє життя. Ще якесь майбутнє, коротке чи довге, в неї безперечно буде. Але попереднє, із яскравою зеленню рисових полів, із веселим хлюпанням по воді і важкою працею, померло. Тобто помирає… помиратиме… На цих полях можна посадити тільки рис. Але, якщо їх не засіватимуть впродовж хоча б п'яти років, тут вже нічого не виросте: землю вб'є всюдисуща сіль.


Одного дня, коли видався вільний час, дівчина гайнула на двір і далі, далі – навпростець до мостику. Попрощатися. Вже місяць минув після гіркої новини, і канал остаточно висох, показавши дно в кірці жабуриння та гострих білих камінцях. Крізь бетонні плити пробився і встиг зів'яти полин.

Хайре сіла в траву, натягуючи на коліна поділ яскраво-синьої сукні. Хотілося розплакатися, але дівчина нагадала собі: «Води лишилося мало». І сльози, і піт – це все вода, а сонце й так витопить добряче поту, поки вона повернеться. На те, щоб виплакати горе, вологи вже не лишиться.

Додому дівчина пішла довгою дорогою – уздовж усіх чеків поблизу села. Подекуди колишні заливні поля засіяли ячменем – доходили такі новини. Але тут – ні. В голові було зовсім порожньо, коли Хайре дивилася на глибокі тріщини, коли відшукувала – і не знаходила – звичні постаті чапель. І дивно було почувати себе крадійкою у власному домі, і відчувати, що твій дім більше не є частиною тебе, а ти – його…


Йдучи останньою стежкою, до пагорба, за яким ховалося село, Хайре була майже готова відпустити свої поля і піти без вороття. Але на середині дороги ноги дівчини заплуталися в сухій траві, і вона впала долілиць, боляче забивши руку.

- Чому ти не плачеш? – раптом пролунав поблизу тихий та глибокий голос.

Хайре підняла голову. Нікого. Тільки небо біля обрію мовбито тремтить і плавиться від спеки.

- Ти хочеш плакати, – знову прозвучав той самий голос. – Чому? І чому не дозволиш собі цього?

Неможливо було сказати, чоловічий цей голос чи жіночий. До того ж Хайре не знала сама, чому вона ще не плаче, бо попередні доводи зараз видалися зовсім нісенітними.

- Хто ти? – спитала Хайре у відповідь, щоб виграти час.

- Хіба ти не зрозуміла? – Голос став тихшим і, якщо так можна висловитися, – темнішим. – Я поле. Твоє поле. Поле Хайре. – Останні слова поле вимовило із доброю посмішкою.

Хайре скувала слабкість. Але вже за мить, не пам'ятаючи себе від радощів, вона притислася щокою до гарячої землі, розкинула руки, як для обіймів. І не розридалася тільки заради того, щоб договорити усе до кінця. В ці хвилини її навіть рідна мати не зрозуміла б краще.

- Я не хочу, щоб ти помирав… помирало…

- То чому ти не плачеш? – у голосі поля теж забриніли сльози.

- Тому що моїх сліз не вистачить, щоб дати тобі стільки води, скільки тобі необхідно. І в усього села не вистачить.

- Твого невисловленого горя вистачило, щоб я змогло заговорити, – заперечило поле. – Чому б твоїх сліз не достало, щоб цього року я зазеленіло?

Хайре прикусила губу, аби не дати впасти хоча б одній краплині.

- Якщо моїх сліз вистачить, щоб тебе затопити, то від них ти помреш швидше, аніж від морської води. Стільки в них буде солі та гіркоти…

- Я так чекало когось із вас, – прошепотіло поле. – Але всі були зайняті лише своїм майбутнім. Ти єдина, хто хоча б попрощався.

Мабуть, це був натяк на те, щоб Хайре забиралася. Але вона лише підняла голову – якщо поле було б людиною, вона б зараз пильно дивилася йому у вічі.

- Це правда допоможе, а не зашкодить?

- Плач, як за рідною матір'ю, – відказало поле. – Плач так, немовби твій коханий загинув далеко від тебе, і ви вже ніколи не одружитесь. Плач за своїх ненароджених дітей, і за померлих пращурів, бо я є усе це і більше цього. І тільки тоді люди знову зможуть засіяти мене.

- А я? – спохмурніла дівчина. – Я не зможу сіяти?

Поле не відповіло. І його мовчання вдарило Хайре гірше усіх дошкульних слів, що існують у світі. Сльози самі собою покотилися на жорсткі стеблини.


Хайре ридала, притискаючи до обличчя траву, і цю траву вона мала побачити, щойно прийшовши до тями. Натомість дівчина зрозуміла, що лежить на боці, а перед нею розгортається неосяжне поле, яке вилискує молочно-блакитним. На стежці, на тому місці, де Хайре впала, зеленіли крихітні зелені волотки.

- Я перенесла тебе, щоб ти не захлинулася, – долинув згори скрекочучий голос. Хайре повернула голову в інший бік і побачила тонкі чорні ноги та біле пір'я. Крила чаплі були розгорнуті.

- Ти повернулася! – слабко зраділа дівчина.

- Я була поблизу. Решта прилетить ще до вечора.

- А поле? – Хайре знову втупилася у блакитне мерехтіння. – Це справді поле моїх сліз?

- Це поле Хайре, – виправила чапля. – Поле добра. З-під води воно не зможе відповісти само, але просило подякувати тобі. Поки рис не визріє, вода не піде. Але засіяти треба якомога швидше.

Дівчина вщипнула себе, щоб ще раз переконатися: це не сон. Пальці відчули щось дивне, і Хайре піднесла руки до обличчя. Долоні стали порепаними, як земля у сухих чеках. Шкіра звисала складками. Хайре знову подивилася на чеки – і розсміялася розтрісканими губами.

- Здається, я вже знатиму, що відчуває жінка, коли народить дитину. Я тепер така легка, – здивовано продовжила дівчина. – Ніби зі сльозами пішло усе горе, яке в мене було і яке буде.

- Так і є. Чи майже так.

- А чому ти не згортаєш крила?

- Якщо я згорну крила, ти одразу помреш, – сумно одізвалася чапля. – Сонце вичавить з тебе останні краплі води.

Хайре з жахом перевернулася на спину. Тепер вона не бачила ні поля сліз, ні засохлої трави на пагорбі. Над нею була лише яскрава синь, набагато яскравіша, ніж вона запам'ятала, йдучи від мосту. Крила чаплі, що закривали сонце, мовби огортало полум'я, і Хайре спішно прикрила очі ліктем, рятуючись від пронизливого болю під повіками і в скронях.

- Я дочекаюся, – знову заклацала дзьобом чапля. – Але благаю, дочекайся й ти. Зрозумій, почати може один, але продовжити мусять десятки й тисячі, бо інакше перший марно віддасть своє життя. Ваше поле – вже не просто поле, це майбутнє, заради якого люди мусять працювати. Ти мала мужність почати, але зараз не витрачай сили. Розумієш… вода може щезнути.

Хайре зіщулилася у рятівній тіні і розпачливо помотала головою.

- Хоч би хто-небудь встиг засіяти поле! Я почекаю, хай тільки засіють…


Gorod.dp.ua не несет ответственности за содержание опубликованных на сайте пользовательских рецензий, так как они выражают мнение пользователей и не являются редакционным материалом.

Gorod`ской дозор | Обсудите тему на форумах | Объявления


Текстовая версия сайта Версия для iPhone Версия для Android Gorod.dp.ua на Facebook 34-й телеканал ТРК Украина Газета Сегодня
copyright © gorod.dp.ua, ЧАО «Сегодня Мультимедиа», ТРК Украина
Все права защищены. Использование материалов сайта возможно только с разрешения владельца.

О проекте :: Реклама на сайте