Весела Людмила

Інтроверт. Оптиміст. Поезію сприймаю найкраще візуально. Консерватор – в хорошому значенні.

***

так було
так буде
проростають з каміння мохи
і в один з вечорів
повертається втома колишня
на її черевиках
із інших життів порохи
непідйомні валізи
а ще незазбирані вірші
із засиллям прикметників
що характерно жінкам
з барбовалом в кишені
а ще – обережністю в кроках
ти її не чекаєш
бо карма у неї важка
а якщо й пригадаєш
то лиш мимохідь
ненароком
те що треба згадати
втікає я к вуж у пісок
все що варто би знати
стече з весняними струмками
а кордони і відстань
не ближчали навіть на крок
коли збувся той сон
у якому ми стали птахами
так було
так буде
на твій сум озовуться сніги
хлюпне січень у вени
міцного солодкого грогу
ти можливо й почуєш
про що промовляють боги
але серед всіх обираєш
найближчого Бога

* * *

Ти даремно гадаєш що вся твоя мука востаннє
У далеких світах тобі раптом повітря не стане
Тільки голосом іволги зойкне далеке-незриме
Щоб у пам’яті знов оживали хрумкі твої зими
Щоби зорі сліпі розквітали прозорим люпином
Бо теперішні тіні уже не зігріють не спинять
Твоя правда така щоб ходити по колу Господнім
І шукати в пісках своє древнє забуте Макондо

* * *

Все що згаснути мало чомусь залишилось між нами
Тільки боляче чути як світ промовляє його словами
За три дні до осені за кілька хвилин до вересня
Поспіхом зріє шипшина безлюддям відлунює плесо
І борсає світ у ласкавій своїй павутині
Шкода що не можна із вчора заглянути в нині
А ти не сумуй це той час щоб виходити з коми
Не розказуй як протяги літні тебе не застали вдома
Тож коли в цьому світі щось помітно зміниться раптом
Я повернуся сама до твоїх фортець і подряпин
Я відчую сама я к слова твої стануть птахами
І зависнуть приречено поміж нашими берегами
За три дні до січня що світу затулить повіки сірі
Це вправа для серця це дуже важливо коли просто віриш

***

замикаючи коло навкруг його шиї й плеча
понад ніч і зітхання стаєш вартовим безгомінним
ти стаєш як маяк понад світом як вежа нічна
осяваючи муку свою і його сновидіння
і проступлять у тінях як розпис обмерзлого скла
тихі русла мовчань що пливуть собі ген поза часом
і епічні хрущі понад схроном нічного села
і далеких сузір’їв не вистиглі іконостаси
і не хочеться бачити як календ арик німий
розгубив сторінки – непотрібні уламки санскритів
замикаючи коло окреслюєш злами зими
і вже знаєш напевно що зможеш її пережити

***

Найдовша із зим наполеглива як фаталіст –
Вона ще не знає про те що вона проминула
І кволою зеленню пагорби цих передмість
Ледь-ледь воскресають і пахнуть застудою й мулом
Нічого не зміниться – завтра усе буде так –
Останні струмки і найперші граки попід стріхи
Найважча із зим залишає гіркий післясмак
Її чим завгодно згадають та тільки не снігом
Цей вітер і сни в інші дні ми читати могли б:
Мовчання як натяк і протяги як засторога
І начебто щось говоритиме голос відлиг
Але не промовить насправді нічого такого