Плосковітов Михайло

Люблю спілкуватися з цікавими людьми. Спокійний та врівноважений. Працюю в школі (ну куди вже без вчителів)

…інколи пишу вірші

Батькові

Скриплять старі розлогі ясени
Над стежкою в життя, в безкрає поле.
Твої літа – у нитках сивини,
Мій сивочолий батьку, сивочолий.

Як рано ти, мій Неньо, посивів
(а ще ж роки й не перейшли на зиму).
Життєву мудрість, твердість, щирість слів –
Найкраще передав для донь і сину.

Натруджені робочі мозолі,
Росте журба в мереживі на скронях.
Хліботворець найперший на Землі -
Господній Світ тримаєш на долонях.

Вже так бракує сил твоїм рукам:
Тримати час і брати косу в поле…
За посмішку твою я все віддам -
Мій сивочолий батьку, сивочолий…

Ти, осене

Ти, осене, зітхаєш у кутку
Вікна мого, на теплім підвіконні.
Поворожи на мідному листку,
Чи – ось тобі мої важкі долоні.

Поворожи, а в очі не дивись,
Який там блиск…одним одна самотність.
Хіба що залетить в кватирку лист –
Ото й усі мої незвані гості.

Розкинь для мене жовтими таро
Із тих берізок, що стоять, мов дами.
Вони ще вчора в ніжнім болеро
Кружляли із північними вітрами…

Розкинь на краплях – то магічна мить,
Або хоч ти приходь до мене в гості,
Можливо, нам обом переболить
Твій давній дощ й моя гірка самотність.

Про Вас

Лапатий сніг один танцює.
Вальс.
В грудневі дні у міжморозній тиші
скупі рядки не схожі так,
на вірші,
але пишу, бо думаю
про Вас.

Недавно ж осінь бавилась
листком.
Горіли вишні,
наче у пожежі,
і той годинник на високій вежі
відстукував,
мов Панна
каблучком.

За Вами йшов,
а в серці – мов струна.
Ніяковів.
І не зумів спитати,
хоча б про те,
як милу Панну звати,
й чому вона самотня і одна…

Листок
торкнувся до мого чола,
Ті очі. Мить,
і зникла незнайомка,
а та струна, що так бриніла,
тонко
із осені у зиму перейшла.
А й досі лину
в той осінній сад,
де замість листу сніг летить грудневий,
О кароока Незнайомко…
Де Ви?...

Вальсує садом тихий снігопад.

Наука

Казав знайомий: « Я в твої роки
на гульки витрачав усю зарплату!
Ще й зараз намагаються жінки
мене, мов журавля окільцювати.

То ж будь упертим (не соромся втіх),
перегортай життя свого сторінку,
і не хвилюйся – невеликий гріх -
постійно обнадіювати жінку.

Можливо, я б дотримавсь тих порад:
й одразу став кількох дівчат кохати,
і начищав би пір’я на парад,
щоб здатися досвідченим пернатим…

Та час життя за річкою тече,
(та й гульки часом вилізають боком).
Так, інколи захочеться, в плече
щокою ткнутись, наче ненароком.

І мовчки обійняти ніжний стан,
Волосся хвилі обпікають груди,
І щось тобі нашіптують вуста
Байдуже, що назавтра скажуть люди

І ще б на вік і звісно на віки
Любить – а не тремтіти від покути…
Не знав знайомий, що жінки – зірки,
а нам до них ще треба дотягнутись.

Про війну

А друзі до мене частіше приходять у сни:
Сашко і Максим, і Дімон, і усміхнений Толік,
Хіба я забуду колись про страхіття війни ?
Про бій наш останній в росі іловайського поля ?

За вікнами ж осінь…І клени без вижовклих грив,
І лікар статечний щоранку буває в палаті.
Він рідко всміхається, якось мені говорив:
- Тримайся, герою, тобі – все життя воювати.

У плетиві крапельниць ледь усміхнуся-таки
(як добре, що мамця далеко й не відає тому).
Слабке в неї серце, а в мене… немає руки,
Та мамці ж важливо, що я – повернуся додому.

А болі фантомні, і поряд скрегоче сусід,
Сестричка в халаті – маленьке здивоване чудо.
Кому я потрібен? Безрукий, худий інвалід,
Хіба що матусі, що вірить, надіється й любить.

А лікар говорить, що я не забуду війни,
Сашка і Максима, Дімона й веселого Толю…
Як важко до мене приходять на сповідь у сни
Мої побратими, загиблі в кривавому полі.

Пробач мені, сину

Лампадка палає , мов крапля страшної війни.
В долонях у матері фото, бідою пробите.
Ох сину, мій сину, тепер ти приходиш у сни.
Скажи, мій герою, а як тепер матері жити…

Ще вчора ж малим був: ганяв на подвір’ї худий,
Тобі до синця прикладала холодний червінець.
Я так берегла тебе, рідний, від зла і біди,
Від грішного слова і навіть від збитих колінець.

Озвися до мене… озвися. Чому ж ти мовчиш?
Ти виріс, мій сину. Дитинство уже відбулося.
Давно порудів на подвір’ї зелений спориш,
І куля холодна твоє обпалила волосся.

Ти мав би ще жити: пишалися б донька й сини.
Від кулі загинув за мене, і за Україну.
А я так хотіла сховати тебе від війни.
Та не вберегла… не сховала. Пробач мені, сину.

Сирота
«Счастье целого мира не стоит
слезы на щеке невинного ребенка…»
Ф. Достоевский

Мала. Розхристана…Лице невмите
Шнурочок. Хрестик. Зболена душа
Худющі плечі гріє тóнка свита,
Життя ж не варте й мідного гроша…

Вона – сирітка. Не згадає маму,
Про тата надто спогади сумні.
Мала не розуміє долі драму:
від раку – мама, тато – вмер в тюрмі…

Сиріточка… тамує вивих долі,
та очі щиро сяють на лиці.
Йдуть в безвість тротуаром ніжки голі,
З півнеба очі. Хрестик у руці…