Купрій Тетяна

Свого першого вірша спробувала написати ще в третьому класі за ініціативою класного керівника Сапунової Валентини Юхимівни.
Почала друкувати вірші з 2002 року на сторінках районної газети «Наш край».Завдячуючи письменнику Миколаєнко Миколі Антоновичу вірші з явилися на сторінках газети «Волшебная шкатулка», Володимиру Зарембі - «Січеславський край».
Друкувалася у газетах «Журавлик»(м. Харків); «Я поэт и современник », «Розкажіть онуку» (м. Київ); «Селянська правда»; (м. Дніпропетровськ), журналах: «Бібліотечна Дніпропетровщина» (№2/ 2003,№ 5/2006, №18-19/2014) «Бібліотечний форум України» № 3/2005 (м.Донецьк), місцевій збірці «Світанок» ІІ випуск, (смт. Томаківка, 2004 р.);
Отримала перемогу у районному та друге місце у обласному літературному конкурсі творчої молоді у номінації :«Кращий поетичний твір присвячений 60-річчюПеремоги у Великій Вітчизняній війні» (у віковій категорії 25-35 років) вірші знайшли своє місце у поетичній збірці «Війна без права забуття» (м. Дніпропетровськ, 2006 р)

Після закінчення у 1993 році Виводівської сш вступила до Запорізького педагогічного училища № 1, де отримала спеціальність викладання в початкових класах.
З 1995 року розпочала педагогічну діяльність вчителем початкових класів образотворчого мистецтва та трудового навчання Глухівської НСШ, згодом - педагогом організатором Виводівської середньої школи .
Після народження у 1999 році сина Іллі, присвятила своє життя роботі в сільській бібліотеці, де з 2002 року і до сьогоднішнього часу працюю завідувачкою. Вчитель образотворчого мистецтва Виводівської ЗОШ І-ІІІ ступенів за сумісництвом з 2014 року.
Член місцевого благодійного фонду «За добробут Виводівської сільської громади» з 2011 року та член ініціативної групи з написання проектів, з 2015 року – сільський депутат.

Блог «Цвіт папороті»
http://www.blogger.com/blogger.g?blogID=4647089402227246896#pages
Сайт бібліотеки: http://vyvodove-bibl.edukit.dp.ua

1. Молитва за цілюще слово

Поетичними шатами огорнулася душа.
Думки-неземнії дитятки
Народжують і схрещують слова,
Щоб зміст їх іншим передати,
І я несу його ,мов смолоскип,
У світ людський ,щосили рвучи грати.
Цілюще слово порятує світ,
Воно спроможне темряву здолати
В тім Господа прошу: «Зі мною будь!»
І в час натхнення ,і у мить розплати.
Із мовного потоку різних слів
Дай перли дорогоцінні відібрати,
І кожен із написаних рядків-
Навчи до блиску діаманти шліфувати,
Стать вище на щабель,допоможи,
І слову ,наче зірці ясній,засіяти.

2. Легенда про наше село.

Отряха –вітер-з реготом зачин!-
похилим травам пасма волохатить.
Повз сизі ковили й гіркий полин
стадар одвічний кураї кошлатить.
Ятріють маки у моїй руці
Цвіт горицвіту сяє,мов Стожари…
Здається:таїна в роздоллі цім,
яку від нас ховають лаври й лари.
Тут бджоли дикі дзумкотять про мед.
З квіток збирають там,де конюшина…
Повз житнє поле пролягла стежина,
Їй згукує самітній ожеред.
Де довгі вулиці й усміхнені хатини
сховались у вишневому гіллі,-
квітують чорнобривці та жоржини ,
виблискують в запахченій імлі.
Як ніжно пестять віття верболозу-
Немов кохану!-жмурки ставкові;
А клени і тополі при дорозі-
Дріади царство,міфи вікові.
Село раює…Та старий вереда-
невтихлий вітер !-знову не змовка,
нагадує мені про родову легенду,
про зле прокляття вовка-вожака.
Його були тут давні володіння,
пустир відлюдний,зграї хижаків…
Лиш миготіли сіроманців тіні,
пройти ніхто б і нині не посмів.
Хоч неприступний степ-скорились далі:
волелюбиві пращури були!
Вовки втекли.Село розбудували
І Виводовим здавна нарекли.
Живуть без настороги в нім хатини-
Тече життя розбурхана ріка.
Лиш в чорних гронах ягід бирючини,
ще ніби свінуть очі вожака

3. Степовичка.

Я – степовичка, я - дитя привілля,
дитя шаленних і сухих вітрів
з народження вдихаю трав пахілля,
під солов` їний засипаю спів.

Моя колиска – з ковилу та м`яти,
із плетениць волошок пелехатих.
Моя колиска – з чарів горицвіту
немов з легенди, зі святого міту.

Вусате половіє в полі жито, -
я тут зросла, мені тут довго жити :
заронене зерно дорідне в душу –
за кожну персть землі гордитись мушу.

За кожне деревце, за кожну квітку,
за день морозний, і за сонце в літку,
за грона , що багрянцем на калині,
за небо зоряне, за дні в чарівній сині.

Тут зустріча душа моя світанки...
За долю – українську вишиванку!-
тобі спасибі, степовий мій краю,
За все, що буде, і за все, що маю

4. Жінкам.

Де береш ти,жінко,сили?
Де береш терпіння?
Сам Господь дав тобі крила
І душі горіння.
Усі тяготи ,негоди
На шляху долаєш,
Та за те винагороди
Навіть не чекаєш.
Українко!Степовичко!
Гарна,ніжна врода.
Гордість,ліпший оберіг
Нашого народу.
Не напитись досхочу
З твоєї криниці,
Не натішитись словами,
Вранішня зірнице.
Де вирує буревій-
Світ теплом зігрієш,
Де зростав лише пирій-
Маків цвіт засієш.
Ти тендітна враз і сильна,
Вічна і кохана.
Слався ,жінко-українко,
Жвава та рум `яна!

5. Спинилось літо

Ще сонце вранішнє з пухких перин
не встало,
село оповивали мирні сни,-
од вибухів довкілля задрижало,
прокинулася Ніна : “ Мамо, грім !”

-Ні ,доню,то не грім, моя дитино,
розпочалася, донечко, війна.
-Боюся,мамо! Ми усі загинем ?

“ Сховай мене, сховай!– блага вона.-
Сховай мене, бо я ще хочу жити,
Босоніж бігати, купатися в росі,
Смугастій бджілці й літечку радіти,
Із квітів запашних вінки плести.

Закалатало серце материнське :
-Не бійся, доню, розкотів війни.
Заплющуй очі,в ковдру загорнися,
ще сонце досипає й ти поспиш.

Земля горіла, корчилась,стогнала,...
І де їй ,бідній, схованку знайти?
Заснула Ніна... Спочиває мама ...
Спинилось літо, і літа людські.

6. ***

Болить душа
відсутністю кохання.
Знов день як день...
Світання як світання...
Втрачаю блиск в очах.
Життя хвилин так жалко...
Усе б я віддала,
любити б тільки палко.
Як тяжко не було б,
Вдихну повітря в груди.
І з вірою в любов
Тебе чекати буду.
Обернеш ти на рай
Мій день сумний буденний.
Війдеш в моє життя
Коханий-незнайдений.