Білий Руслан

На сьогоднішній день більше поет, ніж прозаїк. Поезії пишу переважно російською, прозу – тільки українською. Учасник, дипломант, лауреат та переможець численних фестивалів в Україні («Підкова Пегасу», м. Вінниця,, 2006 р. «Літаючий дах», м. Черкаси, 2006 р., «АНТРАКТ», м. Херсон, 2008, 2012, 2013 рр., «Молода муза», м. Дніпропетровськ, 2007, 2010, 2011 рр.) та Росії («Право голосу», м. Москва, 2013 р.). А також – літературних дуелей, слемів, виступів у арт-кафе та ін.

Крижане кохання Донбасу

1

Це почалося так: наприкінці 2012 я випадково дізнався, що в нашій прекрасній, але затеплій країні є хокейний клуб «Донбас», який гідно тримається у КХЛ. Можливо, побачив у новинах, а можливо, відкопав-таки щось корисне в інтернеті.

Діяти треба було швидко: початок листопаду, субота, вечоріє, всі друзі десь п'ють, наступного дня наші зустрічаються з казанським «АК Барсом», квитки ще є. Потяги, електрички не підходять – є ризик спізнитися на початок гри. Автобуси… В Донецьку, якщо вірити тодішній інформації, було 4 автостанції, і на жодній мені нічого зрозумілого не відповіли. Коли буде останній автобус на Дніпро, чи буде він взагалі, чи забракне пасажирів. Треба їхати тільки машиною – на той час на своєму червоному «Ланосі» я вже діставався і Кривого Рогу, і Одеси, і Запоріжжя, і Бердянську.

2

- Жолудю, привіт! Ти що завтра робитимеш? – бензин вже тоді був недешевим, тому потрібна компанія.

- На футбол піду, напевно.А що?

- Поїхали краще на хокей у Донецьк! Ти такого ще не бачив!

- Ой, та, напевно, ні. Це довго. Та і хокей я не дуже якось.

- Ти ж ніколи не дивився.

- Та я дивився, просто я шайбу не помічаю, і мені через це нецікаво. І завтра на роботу. Ні, дякую, наступним разом.

Таких відповідей я почув близько 5 від наших спільних та моїх окремих друзів. Врятувала ситуацію молодша сестра, яка трохи повагалася, але погодилася. Другим був Костя Сурж, пухкий брюнет, схожий на бурята. Він же запропонував запросити Олега, який мешкав у будинку, перпендикулярному до мого. Олег, від якого я найменше чекав, теж погодився. Квитки придбали карткою. Нам пощастило – ми ще встигли, щоб 4 місця були поряд. Хоч і у найдешевшому секторі, вони були вільні. Квитки обійшлися нам у 80 грн на всіх. Це було смішно у порівнянні з планованою вартістю проїзду.

Майбуття кликало нас у невідоме, дорога – завжди пригода. А нашими трасами – навіть бойовик.

3

Звичайно, ми проспали… В основному, я. Тому у дорозі не хотів зупинятися, за що Сурж казав на мене «Диктатор», бо вони з Олегом напилися пива. А Сурж ще й палити хтів. Вже під Донецьком він так поспішав вилізти з переднього пасажирського сидіння (може, хвилювався, щоб я не передумав) та дістати запальничку, що зламав її, так що зупинка виявилася недовгою. Але ми все одно спізнилися. Можливо, через те, що я довго шукав, де б залишити автівку, доки не обрав автосалон із «Ягуарами», що був тоді поблизу арени – для вірогідних хуліганів він мав виявитися привабливішим за «Ланос».

Хокей був урочистим і величним. Хтось колись порівняв футболістів із сучасними гладіаторами, та, певно, він не був на хокеї, або не мав на увазі футболістів сьогодення. Хріштіану Роналду – гладіатор… Хіба що гладіатор-симулянт. Хокеїсти ж в усі часи не цуралися силової боротьби. А ще були канадці, які колись грали без шоломів, на принцип.

Під час перерви ми вийшли у хол і розійшлися хто куди: друзі за пивом, сестра по каву, я у фан-шоп. Всілякі сувеніри вабили мене. Я бачив кількох вболівальників «АК Барсу», переважно татар у зелених клубних кольорах, багато було людей з Ростову, які приїхали підтримати «Донбас», про що свідчили їх плакати та вигуки підчас гри. А біля фан-шопу сталося те, що пояснило весь мій поспіх, все моє несподіване бажання потрапити саме на цю гру, дзвінки друзям, щоб поїхати саме в неділю! Можливо, навіть це пояснювало створення КХЛ і участі в ній «Донбасу»! На яких випадковостях все-таки тримається наше життя і щастя. Буває, що на якійсь стрічці новин у мережі і на рішеннях спортивних функціонерів. Я був вражений настільки, що спочатку придбав тільки невеличке дзеркало з червоно-біло-чорною символікою «Донбасу».

•  Дівчино, доброго вечора вам і перемоги «Донбасу»! А візьміть подарунок, щоб ви ніколи не забували, яка ви гарна.

Біля фан-шопу я побачив невелику на зріст дівчину з темним волоссям, фігуру якої приховувала фірмова хокейка. Але тут справа не у фігурі і навіть не в обличчі! Їі очі…Це я вже потім помітив, що вони сіро-блакитні. Спочатку було світло…Колись у Казані, яка сьогодні потерпала від Донецька, на 9 травня я познайомився з татаркою, в очах якої мені уявилися зорі. В очах же цієї дівчини - виблискував лід всіх арен, де будь-коли перемагав «Донбас».

•  Ой, дякую! Цікаво ви підійшли! До речі, я – Аліна, – посмішка її була такою, ніби «Донбас» вже виборов Кубок Гагаріна. Щирою і трохи асиметричною. Я почав гальмувати і плутатись у словах.

•  Вибачте. Мене звати теж… Вова. А ви тут хоча б не з хлопцем?

•  Ні, я сама.

•  То ходімо додивимося з нами. Я тут з друзями, ми з Дніпра до вас їхали. Підтримувати, - я почав трохи натискати на газ.

•  З Дніпра – це серйозно! Мене підтримувати?

•  Тепер я вже думаю, що так. Взагалі така випадковість, що ми тут.

•  Ще скажіть, що доля.

Гру ми додивлялися поряд. Мої підсміювалися. А лід палав її очима. «Донбас» тоді переміг.

•  Давайте ми вас підкинемо! Можна десь посидіти – запропонував я, хоча Сурж, якому завтра було треба на ПМЗ, штовхав мене у нирку.

•  Ні-ні, не сьогодні. Мені тут поряд, так що дякую, - не знаю, може, в неї тоді таки був хлопець чи щось подібне, що їй заважало спілкуватися відверто. Це я помітив підчас гри. І вирішив, що телефон зараз питати не варто, а треба іти ва-банк.

•  Ну добре, тоді домовимося, як наші бабусі та дідусі: я чекатиму вас біля фан-шопу перед наступною домашньою зустріччю «Донбасу». І кожну перерву.

Її очі знову нагадали про сонце, що осяювало криги у моєму дитинстві.

•  Ну якщо з поваги до них, то домовимось. До побачення, - вона наче не вірила, що я приїду. Треба було сказати щось чоловіче, тверде, як шайба

•  Я буду, чуєш? – вона озирнулася і посміхнулася своєю асиметричною посмішкою, до якої неможливо звикнути.

Ми купили Суржу сірники, щоб він не страждав дорогою. На знак вдячності і щоб я не хотів спати, той розважав мене історіями зі свого заводського життя. Сестра сміялася, Олег дрімав, я думав про своє. Пам'ятаю тільки, що Костя розповідав, як коли він ще починав там працювати старшим механіком-енергетиком, наш спільний знайомий Ваньок пояснив, що якщо у нього, у Кості, окремий кабінет, то йому належна і секретар. Сурж випив і пішов конфліктувати через таке порушення його прав. Спати я не хотів ще довго навіть після повернення.

4

Треба було організовувати наступну подорож, причому на мій День Нарождення. Сестра знову не зрадила. Допоміг інший Олег,мій гладкий шеф, він ще й 7-річного сина прихопив. Також поїхав наш ЗЕД-івець Максим, що контрастував із шефом. Тоді ми приїхали заздалегідь, тому ще гуляли містом, яке проходило повз мене, бо я чекав її. Не гри.

Ми зустрілися там, де домовлялися. Замість квітів я подарував крота у формі «Шахтару». Тоді «Донбас» приймав московське «Динамо», і через локаут наші хлопці не мали шансів. Овєчкін чаклував, ми сиділи у фан-секторі «Донбасу», і я ледь не підстрибнув, коли він закинув шайбу, та на щастя, вона зупинила, а то б не зрозуміли. Ще був кумедний чоловік років 50-ти, який так розійшовся, що залишився у самій майці і все намагався заводити натовп, заспівуючи про донецьку степ і молодого парубка. Де тепер той мужик, хто він, чи живий? Аліна засмутилася через поразку, але саме тоді ми вперше поцілувалися, це був подарунок на День Народження. Або вона оцінила те, що я приїхав.

•  А сьогодні ти залишиш мені свій номер? – спитав я на прощання.

•  Навіщо? Ті ж приїдеш на наступну гру?

•  Це під Новій рік? Думаю, так. Так!

•  От і добре, я чекатиму. Ти боятимешся мене підвести, а по телефону можна вибачитися і все відмінити.

•  Я не підведу. До зустрічі.

•  Я правда чекатиму.

Трьох тижнів як не було.

5

Наступна гра була чи то з «Сибіром», чи з «Локомотивом», не можу пригадати. На дорогах починалися снігові замети. Зі мною ніхто не поїхав, один я через погодні умови не ризикнув, тому наважився на електричку, нехай і спізнився на початок. І саме в той вечір хокеїст Федотенко ніби узяв наші руки і душі і остаточно звів одне до одної. А може це був Євген Дадонов. В той вечір після гри я думав заночувати на вокзалі, бо дістатися Дніпра до ранку б не зміг. Але вона не пустила мене в темряву і завірюху. Сказала, щоб залишався у неї, і ми заночували разом в будинку десь біля центру, напроти ще був головний офіс компанії «Акса-страхуваня». Нам було тепло і приємно в зимовому світі. Вранці я поїхав без її номера, але з найкращим подарунком на Новий Рік.

Повернувся в Донецьк я вже у січні. І знову була зимова казка, обійми, прогулянки нічним містом, світанки і снігова королева, від якої я чомусь танув.

А потім втрутилась робота. Одразу після Хрещення я поїхав у строкове відрядження до Росії, у Чехов. Я не міг ані завадити цьому, ані попередити Аліну. Єдине, на що сподівався, це була гра «Донбасу» з чеховським «Витязем». Я хотів будь-якою ціною натрапити на оператора і переказати вітання в Донецьк, де я і коли повернусь і щоб чекала біля фан-шопу навесні. Та наприкінці січня доля жбурнула мене у Воронєж, де я мав відвантажувати запчастини та підписувати документи. То ж на гру не потрапив. Потім був Ярославль, «Локомотив» проти «Сибіру», мене чемно проводили зі спорткомплексу через дуже наполегливі спроби протиснутися до операторів. А був же маленький шанс, що вона дивиться всі ігри КХЛ, а не тільки «Донбас».

Потім наш клуб взагалі вибув зі змагань за Кубок Гагаріна. Але залишався Кубок Надії. Надія була і у мене. Та «Донбас» програв першу ж зустріч і до осені забув про КХЛ.

Повернувшись додому, я їздив у Донецьк, був на арені «Дружба», але марно, бо ігри припинилися до вересня. Знайшов місце, де ми зупинялись, допомогла будівля «Акси», але квартиру ту вона знімала, певно, на добу, я й у першу ніч про це думав, бо не було схоже, що хтось тут постійно мешкає, ніяких таких речей, фото та ін.

Отже, мені залишалося тільки сподіватися на осінь і початок сезону. А людина, яка сподівається на таку пору року, має дуже сумнівне майбутнє. Весни і літа того року не було.

6

Навіть восени я не одразу зміг повернутися у це улюблене і жорстоке місто. Знову відрядження, потім аварія, після якої треба було підлікуватися і підлікувати малюка-«Ланоса». В один із сонячних днів на початку жовтня я таки вирвався. Зі мною був тільки мій шкільний Кузя. Шлях до Донецька і цього разу не був легким. Я пішов з роботи на годину раніше, а вже поблизу Павлограду зрозумів, що забув квитки в офісі. Довелося зупинятися в центрі, шукати комп'ютерний клуб, що врешті-решт призвело до спізнення на початок і цієї гри. Того разу «Донбас» бився з хорватським «Ведмежчаком» і, забігаючи наперед, програв. А після першого періоду біля фан-шопу я зустрів Аліну. Її привабливе обличчя було схудлим, посмішка схожою на шрам. Я теж виглядав не найкращим чином і теж мав свій шрам, тільки справжній, на згадку про аварію.

•  Тепер вже нам варто обмінятися телефонами? – спитав я, тримаючи її на руках і притискаючи до себе.

•  Не знаю. Ти ж захотів і тому повернувся. Я хотіла і тому чекала тебе тут і чекала б ще. Бо це потрібно нам обом – ми б так чи інакше перетнулися. А якщо кохання почне заважати, жодні номери його не врятуюсь і нічого не вирішать, - її обличчя було в сльозах, але серце тверде, як леза ковзанів найкрутішого хокеїста клубу.

•  Просто із ними легше було б…

•  Не шукай легких шляхів у коханні.

Цього вечора ми вечеряли в ресторані. Адреси я не знаю, але поряд була металева статуя найвідомішого страхового агента Юрія Дєточкіна. Там якраз транслювали матч «Україна-Польща», що відбувався у Харкові і вирішував, хто потрапить у плей-офф. Я замовив суп із сочевиці, Аліна щось рибне, а Кузя м'ясо із картоплею.

•  А це Вам подарунок від отих хлопців за підтримку ХК «Донбас»! – офіціанта піднесла нам два келих з пивом, певно, за те, що на мені була хокейка «Донбас», така ж, як в Аліни, придбана якраз сьогодні у фан-шопі. Тоді я ще не пив за кермом, тому передав свій товаришеві, сам зробив тільки ковток.

Ми озирнулися і помахали парубкам, дякуючи. Де тепер ці люди, хто вони, чи живі?

Наших підтримували голосно. Коли Ярмоленко на 64-й хвилині вразив ворота суперників, ресторан ледь не рознесли. Всі вітали одне одного, готуючись відзначати перемогу. ВСІ ВІДВІДУВАЧІ ТОГО ДОНБАСЬКОГО РЕСТОРАНУ РАДІЛИ ПЕРЕМОЗІ ЗБІРНОЇ УКРАЇНИ!

Потім нам треба було додому, бо Аліна сказала, що мені ще зарано залишатися ночувати з нею, та і Кузьмич заважав. Заважав він і весь шлях додому, бо скиглив, щоб я увімкнув йому «Ураган» «Агати Крісті». Потім Кузя виправдовувався тим, що навмисно відволікав мене, щоб я не хотів спати. Незважаючи на це і на важкий туман, Дніпра ми дісталися доволі швидко. І жовтень запалав весінніми кольорами.

7

Надалі я приїздив до Донецька досить регулярно, не завжди це виходило, бувало, що Аліна чекала дарма, але номерами ми не обмінювались? Чому я все-таки не наполягав залишити мені ті важливі цифри? Може, тому, що, маючи номер телефону, я мав би телефонувати не тільки по справі, а й просто так, а ще й сам відповідати. А так, у принципі все влаштовувало – наше кохання не було зіпсоване дзвінками і контролем. Господи, ми навіть прізвищ одне одного не знали! Як я це допустив? Чому не підстрахувався? Звичайно, кохання – не автівка, страхувати його безглуздо. Та з іншого боку, ми це завжди робимо під час цукерково-квітчаного періоду. Всі ці м'які іграшки, вірші та інша романтика – це страховка, щоб у той момент, коли все-таки почнуться чвари через побут, нам могли пригадати наші гарні вчинки і вибачити.

Прізвище можна було хоча б тишком-нишком довідатися, навіть таємно понишпорити в її речах. Просто мене це влаштовувало, і було так незвичайно, що ми навіть не помітили зими.

8

А зима 2014 року була суворою, як ніколи на моїй пам'яті. А нам знову було тепло і затишно, і ми не помічали, ані хто у нас президент, ані чого він хоче або чого хочуть від нього. Були тільки ми, різні зйомні квартири і хокей.

Того страшного року «Донбас» таки ввійшов у вісімку найкращих команд Західної конференції, забезпечивши собі місце у розіграші Кубку Гагаріна, а ми провалили іспит на людяність і гідність. Не політики, які цим ніколи і не відрізнялися, а всі ми. З усіх боків.

Якщо я розбагатію, відкрию цілу низку розважальних закладів, клубів та ресторанів, із таким назвами, як «Доброзичливість», «Толерантність», «Мир». А що, нехай люди п'ють каву у «Порозумінні», танцюють у «Взаємоповазі» та їдять у «Братерстві».

«Донбасу» не судилося позмагатися за кубок. А Жолудю, який все відкладав на потім, не судилося побачити хокей. Він загинув у вуличних сутичках через пам'ятник, який одні хотіли демонтувати власними силами, а інші їм заважали. Похорон відбувся на початку березня, на вихідних, тому на ту, як потім виявилося, останню гру клубу у КХЛ я не поїхав.

Більше я ніколи не був на Донбасі. Якісь потвори підпалили арену «Дружба». Взяли і підпалили «Дружбу», вогнище розповсюдилось саме із фан-шопу і знищило все. Потім казали, що це були провокатори, що власники просто хотіли отримати страховку (я знаю, це все клята статуя біля того ресторану!), а з фан-шопу все заздалегідь вивезли, тому і почали пожежу з нього, щоб неможливо було визначити це. Але яка різниці, якщо «Дружби» вже не було.

Більше я ніколи не був на Донбасі. Більше в країні і не було Донбасу, а в моєму житті кохання, хокею та посмішок.