Садовникова Олександра

Літературних досягнень або особливих талантів не маю, просто відчуваю себе так, наче мені є що сказати

В мертвому домі

В небі над Містом зіяла чорна діра.

Темна воронка із властивою їй спокійною безжалісністю втягувала в себе небесні тіла Системи, і з вражаючим милосердям обходила Місто. Проте, ніхто не міг назвати Місто святим місцем. Скоріш, комфортним. Продуманим.

Синя димна окантовка діри притягувала погляд. Але дивитися не те, щоб заборонялось. Не рекомендувалося. Безперечна краса, подібна цій, зводила з розуму.

Давно, коли вибухнула зірка, коли цього вже не було кому згадати, її нарекли не менш чарівним, ніж вона сама, іменем – Клементина.

З місця, де сиділа Ірен 2102317, на Клементину відкривався прекрасний вид. Вона доїдала останній шматок інженера, що загинув під час колапсу одного з 18027 кисневих генераторів, розташованих на околиці Міста. Вона не могла згадати, коли востаннє їла людське м'ясо. Коли востаннє отримувала запрошення в зону харчування. І тільки подумала, що не може згадати, згадала, що це було рівно 96 840 су назад.

Дитячі серця. Генні інженери, або винуватці, як вона їх називала, щойно в черговий раз зіпсували нове покоління, і весь матеріал розкидали між харчовими зонами міста.

«Найнижча форма наукового співробітника», – подумала Ірен. – «Професіоналізм і життя – їх гасло. Претензійно. Недбалість і дурість було б більш правдиво».

Про серця вона згадала не сама. Йоко, вживлений в скроневу долю головного мозку, проаналізував потребу Ірен, трохи пробігся нейронами і, знайшовши шукане, недбало відтворив спогад. Вона їла не серця, а легені. Або трохи прикрасив спогад… Або почав підводити.

До Ірен підійшов один з семплів даної харчової зони, подивився на неї, не кажучи ні слова. В її свідомості почувся сторонній голос:

– Бажаєте, щось ще?

Ірен похитала головою, і одразу ж відчула себе повною ідіоткою. Опустилася до жестів. Який дурний тон. Йоко абсолютно точно почав підводити.

Семпл із заданою ввічливістю зробив вигляд, що нічого не помітив.

– Ви чули, кажуть, сьогодні впаде Кронос? – продовжив він.

– Може обійдеться.

Ірен подивилася на чорну діру. Величезний могутній Кронос, під зав'язку населений фанатиками, що покланяються Клементині, наближався до неї все ближче і ближче. Не обходилося ще жодного разу.

Йоко сповістив про вхідний виклик від Антона 2408921. Вона неохоче, довго роздумуючи, відповіла.

«Приїдь», – почула Ірен всередині свого йоко.

«З тобою все нормально?» – безмовно відповіла вона.

«Так. Приїдь».

«Де ти?»

«Щойно скинув візуалізацію. Приїдь».

Ірен спускалася під землю до шатл-станції. Крізь прозорі пластикові стіни коридорів і лабіринтів можна було побачити смолянисто-чорні пласти землі. А в них – фрагменти окам'янілих скелетів. Дехто, так звані науковці, вважали, що це залишки скелетів прямих предків. Ірен не подобалася ця думка. Бути потомком тварини – спрощеної і нераціональної – не хотілося.

– Я знаю, про що ви думаєте, – почула Ірен.

Вона окинула поглядом натовп. Дарма. Йоко вже визначив особу, що говорила, і налаштував погляд Ірен 2102317 на вірний вектор. В десяти кроках попереду неї стояв чоловік на вигляд ще старший, ніж вона. Старих людей розгледіти складно – всі виглядають однаково. Від останньої стадії зародження (єдине гарне здобуття винуватців) до смерті. Тільки живий вираз обличчя видавав в ньому старця. На якусь мить Ірен навіть здалося, що вона побачила в його рисах натяк на посмішку.

– Тут всі думають про одне й те саме, – відповіла вона.

– Неправда. Наприклад, он та парочка займається сексом.

Незнайомець скинув Ірен візуалізацію. Серед людей вона розгледіла цих двох щасливців. Чоловік стояв біля самої Ірен, а жінка, доволі гарна, як для Міста, знаходилася значно нижче коридором, вже біля шатлу. По затуманеному майже відсутньому погляду на їх обличчях Ірен подумала, що Незнайомець, можливо, не так вже і помиляється.

Безконтактний світ. Базова річ.

Незнайомець продовжив:

– Всі думають про різне. Хтось про випалювання волосяних цибулин, хтось про трансплантацію нігтьових пластин на нові моделі із надзвичайно стійкого пластику, хтось про «Вбий». Здається, тільки ми з вами замислюємося про своє походження. І це погана новина. Знаєте, чому? Тому що це ознака старості.

– Що таке «Вбий»?

– Ви не чули про «Вбий»? Дивно, мені чомусь здалося, що ви молодша за мене. Який у вас номер?

– 2102317.

– А-а, – протягнув він, – то ви молодша. Просто нічого ні про що не знаєте.

– В точку.

– «Вбий» – новий додаток в йоко. Скільки ж ви не модернізувалися? 100 000 су?

– З моменту імплантації, як не зраджує пам'ять.

– Свята Клементина! Ви в своєму розумі? Не кажіть цього нікому!

– Я пожартувала.

– Пожартували?

– Так.

– Ви мене ледь не до смерті налякали. Не робіть так більше. Мені чомусь зовсім не хочеться опинитися сьогодні на столі в одній із зон харчування.

– Всі там будемо.

Ірен порівнялася з Незнайомцем.

– І про що це? Ваше «Вбий».

– Не здогадаєтеся з назви?

– Віртуальна імітація вбивства – моя найкраща здогадка.

– Вірна здогадка.

– Навіть не знаю. Не те, щоб дуже оригінально. Особливо, після таких речей, як «Кров», «Різанина», «Кровопролиття», «Кров 2.0»…

– Так кажуть всі, хто нічого про це не знає.

Незнайомець перевів погляд на масивний череп із вщент розкришеною лобовою часткою. Череп мертвими зіницями пильно дивився на кожного, хто проходив повз його сегмент довжелезної пластикової стіни.

– Походження, – підвів Незнайомець. – Ми з вами, звісно, homoveridae. Людино-вірус. Тільки ніхто це homo поки що від нас відділити не може. Не так ми вже і відрізняємось.

Ірен підійшла до будинку з гладкими сірими мурами замість стін. Жодного вікна. В Місті вони тільки заважають.

Вона підійшла до дверей, що непомітно зливалися із стіною. Йоко люб'язно просигналізував цифровому замку: «Ірен 2102317 до Антона 2408921». Двері відкрилися, і Ірен зробила крок вперед.

Двері закрилися. Цифровий замок видав тріск, як від короткого замикання.

Ірен зробила кілька невпевнених кроків вперед. Мікро-діодне освітлення приміщень, вбудоване в стіни, що повинно реагувати на крихітні коливання в повітрі (не те, що на рух повноцінного homoveridae), не спрацювало.

Довгий коридор, залитий темрявою від краю до краю, не вселяв ентузіазму. По обидві його сторони стояли зачинені двері до житлових відсіків.

Йоко з усіх сил намагався прилаштуватися до несприятливих, а з певної точки зору, і ворожих умов навколишнього середовища. Сповільнив обмінні процеси, згустив кров, підвищив рівень токсинів в організмі до граничної межі. Все заради того, щоб трохи «підкрутити» очі. Прояснити зір.

І справді, стало легше. А мить потому стало зовсім легко, коли на іншому кінці коридору, де був підйомник, спалахнув густий пучок білих іскор. Вони розсипалися підлогою і згасли.

«Хто є в будівлі?» – звернулась Ірен до свого йоко.

В голові прозвучав її власний голос:

«Всі. Тільки на цьому рівні приймаю сигнали 12 різних йоко».

«Чому… так тихо?»

«Звуковий рівень наближується до нульової позначки. Інформація щодо можливих причин недоступна».

«Звернися. Байдуже до кого».

«Надсилаю. Обробка інформації».

З підйомника знову посипалися іскри. Ірен інстинктивно зробила кілька кроків назустріч світлу.

«Результат негативний».

«Ніхто не відповів?»

«Кількість відповідей – 12. Кожна відповідь представляє собою блокування будь-якого вхідного виклику».

«Дай розшифровку».

«Перелік відповідей:

Перша. Йоко не працює. На модернізації. Все потім.

Друга. Пішов у відрив. Найближчі 96 су буду поза зоною доступу.

Третя. Вже відпочиваю. Майстер своєї справи.

Четверта. Нічого не бачу. Нічого не чую. Все так, як треба.

Після цього вони зациклюються та повторюють одна одну».

Ірен підійшла до підйомника. Очевидно, він не працював. В стінах мерехтіло кілька лампочок, не давали світла. Зате іскри спалахували все частіше. Чорний коридор сірішав, даючи розрядку йоко, що функціонував на межі своїх можливостей. Ірен відчула, як в неї заніміли два пальці на лівій руці. Поганий знак. Як дійде до третього, змусить йоко повернути базові параметри. Дійти в темряві по прямій – нічого надприродного.

Ірен викликала через йоко Антона 2408921.

Він був найбільш проблемним з усіх її пацієнтів. Полюбляв всі свої жарти більше, ніж все своє ще доволі коротке життя.

«Так», – відповів Антон 2408921.

«Антон, слухай тут…»

«Приїдь».

«Не можу. Підйомник не працює. Нічого не працює. Спустися вниз».

«Скинув візуалізацію. Приїдь».

Зв'язок обірвався.

По шкірі Ірен пробігся холодок від його слів. Холодних, сторонніх, мертвих. Тільки зараз їй здалося, що ні тут, ні раніше – в зоні харчування – голос Антона не був схожий на те, як він звучав в її пам'яті.

На якусь долю секунди Ірен захотілось закричати. До горла підступила неконтрольована паніка. Тільки ідея погана. Голосові зв'язки, якими вона з народження не користувалася, розбухнуть і заллються кров'ю. Йоко «підігнав» паніку під допустимі норми. Вмить відняло ліву руку, наче та ніколи не була приєднана до тіла.

Ірен наказала йоко повернути зір до «фабричного» рівня, а паніку – втримувати надалі на мінімумі. Скорчитися у блювотних спазмах на підлозі не входило до списку пріоритетів.

Рука повернулась не повністю.

В черговому спалаху іскор Ірен побачила розмитий силует чоловіка. Він стояв в іншому кінці коридору, виглядав з-за дверей. Він коротко помахав їй, його рухи були смикані і неприродні. Так, наче половина його тіла була нанизана на жорстку проволоку, а інша – на рухливі шарніри.

– Здравствуйте. Ви можете мені допомогти? Підйомник не працює. Я… мій пацієнт живе в цьому будинку. Думаю, йому потрібна моя допомога. Антон 2408921. Знаєте його?

Силует відповів не одразу. Голова його повільно рухалася із боку на бік, ніби допомагала очам перекочуватися в очницях.

– Не працює. Вже 96 су на модернізації. Майстер поза зоною доступу.

– Тут аварійна ситуація. Це небезпечно, бачите?

– Все так, як треба.

Тієї ж миті силует чоловіка зник, перегородка в житловий відсік безшумно зачинилася за ним.

– Ні, зачекайте! – крізь йоко крикнула Ірен, не будучи певною чи хоче вона, щоб він її почув. Але він не відгукнувся.

Заніміло ліве плече. Холодний біль, не схожий на біль, а схожий на відсутність всякого болю, дрібним потоком стікав з плеча вниз до живота, спускався до правої ноги.

Ірен хутко, наскільки була здатна, направилася до виходу.

Коли тиша і темрява рівномірними пластами вляглися цим коридором, вхідні двері відчинилися. На порозі з'явився Незнайомець, якого Ірен зустріла на шатл-станції. Неспішною ходою він наблизився до тіла Ірен. Порожнього, як все мертве. Сів навпочіпки біля неї, поглянув в її залиті кров'ю очі, стримано, проте, дуже приязно посміхнувся.

Йоко Ірен заблимав. Це означало, що він викликає іншого або іншу homoveridae, якого визнає довіреною особою Ірен 2102317. У критичних випадках. Як цей.

Незнайомець підвівся. Взяв Ірен за ліве зап'ястя і потягнув до одного з житлових відсіків на цьому рівні.

Він вирішив обрати те, що ближче до підйомника. Ближче до світла.