Давигора Максим

До початку війни працював журналістом у Луганську. Минулого року доля занесла до Вінниці, де вдалося спробувати свої сили в ролі автора шкільних підручників і дитячих книжок. Наразі проживаю у столиці, де приєднався до молодого, але перспективного IT-проекту в якості автора рекламних текстів.

Карликові мавпи

Прикольно бути карликовою мавпою. Тебе годують, доглядають, з тобою бавляться дітлахи, і частують цукерками. Всі хочуть фотку поряд із тобою. Готові за це башляти чималі гроші. І можуть вистрибнути зі шкарпеток лише від одного вигляду кумедної випуклості твоїх маленьких оченят, змучених постійними спалахами фотокамер. Ці люди такі щасливі. Набавляться з тобою й розійдуться по домівках… бавитися з кимось іншим. А ти залишишся в своїй півметровій клітці. А що? Ти ж, хоч і мавпа, проте карликова. Досить таки просторо.

Прикольно бути карликовою мавпою. Вбачати в кожному погляді лише любов і захоплення. Й ніякої зверхності. Ні-ні, ніякої зверхності. Як тобою можна не захоплюватися? Адже ти – значуща карликова мавпа серед таких могутніх та сильних істот – серед людей. Навіть при всіх своїх обмеженнях у просторі та свободі, ти не вмієш цінувати останнього, адже насправді й гадки не маєш, що таке свобода.

Прикольно бути карликовою мавпою. А коли почнеться пожежа, вони винесуть, рятуючи, папір у своїх гаманцях, залізо на своїх тонких пальцях і доглянутих шиях, гігабайти халявного порно у величезних пластмасових коробках і літри коштовного коньяку в своїх шлунках. А тебе? Друже, ти хоч і карликова, проте мавпа – далекий родич людини розумної. Подбай вже якось про себе сам. Прикольно бути карликовою мавпою.

Страчене кохання

На вулиці було темно й холодно – зимова ніч. А в її квартирі – тепло, затишно, але якось моторошно. Здавалося, варто нам вийти за межі її кімнати (тільки там було справді безпечно), як уже в коридорі чи у вітальні невидимі людському оку монстри вчепляться в нас своїми гострими пазурами й розірвуть на шматки.

Я розповідав про долю, про кохання, про те, що її поява в моєму житті дуже вчасна. Вона не відповідала, солодко занурившись у теплі сни й теплу ковдру. Ніжне місячне сяйво бережно огортало кімнату, неначе захищаючи наш недоторканний особистий простір, куди більше ніхто не мав права заходити… Крім них. Пауза.

Ні. Перевівши погляд, я побачив, що вони тягнуть її в темряву. Прямо вві сні. Я кинувся слідом. Вибіг у темну, вже не освітлену місячним сяйвом вітальню, далі – довгим коридором, який чомусь перетворився на лабіринт. А біля вхідних дверей мене знову перестріли вони. Тепер вже не тікали. Ні. Виштовхували мене. Я розумів, якщо піддамся, вийду, то більше вже ніколи не зможу повернутися в її життя. Вона прокинеться й більше не згадає мене, як намагаються не згадувати химерні, дивні сни. Ні…

Поріг, який невпинно наближався, видавався мені страшнішим за пекло. Лише б утриматись, знайти сили. Ніколи, чуєте, ніколи не здамся. Зробив останнє зусилля, уперся руками в стіни… й відчув, як щось гостре проштрикнуло мою спину. Довгий закривавлений клинок вийшов із грудей.

– Вони намагалися врятувати тебе, дурнику.

Її голос пролунав одразу звідусіль. Подих перехопило. Очі відмовлялися бачити. Пальці рук слабшали. І лише холодний подих вітру наповнював простір (наш простір!) її дзвінким недобрим сміхом. Так же несамовито й безповоротно, як смерть наповнює солодким спокоєм колись вельми тривожні очі мерця.

Оскар

1931 р.

Яскраві феєрверки потужними спалахами вивільнили в нічне небо над Ріо сотні барвистих згустків енергії, велетенські квітки яких неначе поглинали своїм буйним цвітінням заворожені серця учасників і глядачів фестивалю. Маленький Оскар затулив долонями налякані оченята. Сьогодні батьки вперше взяли його в щорічне паломництво до місця всесвітнього свята та загальної ейфорії – карнавалу в Ріо-де-Жанейро.

Бразильці, ще натхненні минулорічною перемогою перевороту й знищенням «Старої республіки», присвятили цьогорічний карнавал « Estado Novo » - режиму, що вже п'ять років діяв у Португалії, а зараз робив перші сміливі кроки теренами Амазонії.

Оскарові до того не було діла. Захопленим поглядом він намагався осягнути безкраї простори центральної вулиці, вже третю годину охопленої святом.

Наче заколисані чарівною мелодією самби, дорогою повільно пливли велетенські платформи з учасниками карнавалу… І цей чарівний аромат, який ніжною і водночас терпкою симфонією лунав від дивовижних стиглих плодів химерної форми, що їх Оскар жодного разу не бачив у своєму крихітному селищі в долині річки Журуена. Цими плодами були по вінця наповнені кошики в руках звабливих бразилійок, які участі в танці не брали, але допомагали створювати та підтримувати чарівну атмосферу казки.

За декілька років Оскар усе ж довідався, що ті плоди йменуються грушами й на території його рідної Бразилії майже не вирощуються. Але зараз хлопця турбувало лише неймовірне свято, яке панувало навкруги і з яким йому більше ніколи не суджено було зустрітися, адже вже менш ніж за рік батьки, остаточно зневірившись у новому режимі, емігрували до Європи, щоб більше ніколи не повернутися.

1943 р.

Друга світова мало зачепила Португалію, чия тоталітарна влада так і не наважилась порушити нейтралітет. Саме в цей час родина Оскара після багаторічного блукання Європою осіла в цій маленькій піренейській країні.

Як і багато тогочасних юнаків, Оскар дуже страждав від бездіяльності своєї нової батьківщини. Тож улітку 43-го добровільно приєднався до англо-американського війська, яке якраз розгортало свій наступ на Другому фронті.

Спочатку хлопцеві перепадала лише нескладна штабна робота. Але юнацький запал усе ж взяв своє. Під час операції в Арденнах Оскар уже з гвинтівкою в руках готувався до наступу на ворожі сили. Пролунав перший постріл. Потім другий, третій. Почалося.

Ворог відбивався як тільки міг, адже ціна поразки була б занадто високою – відступати німцям вже не було куди.

Захопившись боротьбою, Оскар не одразу помітив, як його товариші б ' ють на сполох через снаряд, який впав поряд із їхнім укріпленням і от-от мав розірватися. Пролунав вибух. Юнак упав на землю й втратив свідомість.

Опритомнів він уже в госпіталю. Не розплющуючи очей, Оскар намагався прислухатися до розмови лікарів, але до нього гулким відлунням доходили лише окремі фрази. Травма мозку… Амнезія… Повна втрата пам'яті… Невиліковно… Хлопець із усіх сил намагався зрозуміти, де він, і, головне, хто він. Але все марно.

Після двомісячного лікування Оскара було нагороджено відзнакою за мужність і виписано з лікарні. Адаптувавшись до свого нового життя, він дуже довго намагався знайти своїх родичів або друзів. Але вони, здавалося, стерлися з життя так же безповоротно, як стерлися з клітин мозку всі спогади про них.

2001 р.

Прохолодний серпневий ранок був вельми непритаманним для цієї місцини, тож малий Рікардо, сховавши носа під комір плетеного светра, чимдуж поспішав рядами лісабонського базару Feira da Luz на поміч бідному фермерові Теобальдо, який тут-таки продавав овочі та фрукти, виплачуючи малому по декілька ескудо на день за різну допомогу.

Нерідко фермер залишав Рікардо «за головного», а сам повертався поратися до своєї господи. От і цього разу Теобальдо швидко показав хлопцеві сьогоднішній товар і поспішив до ферми, адже сезонний збір урожаю був якраз у розпалі.

Трохи знітившись, малий все ж зайняв своє місце перед незліченними кошиками з овочами та фруктами. Декілька хвилин поспіль його погляд похмурою примарою відлякував не тільки ласих до добротного фермерського врожаю покупців, а й випадкових перехожих.

Аж ось, помітивши когось у натовпі, Рікардо пожвавішав і чи не вперше за сьогодні посміхнувся.

- Діду! Діду Оскаре, йдіть-но сюди!

Бадьорою ходою до нього підійшов старий, але й досі статний чоловік із сивим густим волоссям та вусами й добрими, але завжди чомусь засмученими очима.

- Діду, дивіться-но, які груші цьогоріч уродили. Ваші улюблені. Ось покуштуйте!

Із цими словами Рікардо простягнув старому стиглий соковитий плід. Подякувавши юнакові, Оскар відкусив шматочок груші. Густий цукровий сік прозорим струмочком змочив дідові вуса та підборіддя.

Раптом яскраві спалахи замайоріли в його свідомості, пролунав невідомий шалений гул. Оскар чимдуж затулив вуха руками. Заплющивши очі, він знову згадав дитинство, як наяву почув такі рідні та вже забуті мотиви улюбленої самби, а головне, його погляду знову відкрилися ті чарівні величезні квіти яскравого феєрверку, якого він колись так злякався, прикриваючи наївні дитячі оченята тремтячими долонями. Згадав усе. І тата з мамою, і рідне селище в долині річки Журуена, і тепле бразильське сонечко, і море, і пісок. Усе… Над Лісабоном починався дощ.