Давіденко Сергій

м.Житомир

У вільний від навчання час, коли десь глибоко в середостінні, де живе душа, прокидається натхнення, пишу твори. Проза, як царина мистецтва, завжди цікавила мене. Нещодавно дізнався про цей конкурс та вирішив показати своє надбання широкому колу читачів. Досить влучно колись сказав Чарльз Діккенс: «Література повинна вірою і правдою служити народу і стояти на захисті його інтересів та вічних цінностей». Тож нехай слугують народу і моє творіння.

ДЕСЬ МІЖ НЕБОМ І ЗЕМЛЕЮ

Десь між небом і землею, у долині, де запалюються зірки, існувало озеро. Ніхто не знає його історію: хто і коли створив це водяне диво. Воно було відоме особливими історіями, вік яких сягає багатьох сторіч. Подейкували люди, що в ньому живе якась страшна сила. Кожна краплина води, котра знаходилась там, була повністю оповита містикою; навіть латаття, вужі, риби, і прекрасні білі лебеді, що збирались на поверхні води в теплий час, - загалом, усього живого, яке колись наповнювало простори цього озера, тепер не існує. Не існувало також у долині теплого сонця, що несло людям втіху та радість. Тут постійно була ніч, а на небі лише сяяли зірки, і, здавалось, вони хотіли здійснити всеосяжний зорепад, впасти на землю і сказати щось надто важливе всім живим істотам, але не могли: якоюсь магічною силою вони були прикуті до небес.

Мешканці князівства довго не розуміли, чому так трапляється. Згодом, всі ці дивні речі люди пов'язали з істотою, котра мешкала в озері. Ніхто ніколи не бачив цього створіння, але вважають, що воно повністю складається з води і холодне, як лід. Довго так тривало… Все князівство не знало, що робити. Без сонця і води долина почала занепадати. Врожаю тут не варто було й очікувати, але найстрашніше те, що часто люди хворіли, зросла смертність. Долина, яка колись насолоджувалась життям, здається, вже тепер готова рушити в потойбічний світ. Очікувати світлого майбутнього тут, вочевидь, було марною справою.

У замку, що розташовувався на найвищій вершині цієї місцевості, мешкав Лицар. Ніхто не пам'ятає імені цього хлопця, та й він сам забув, як його нарекли колись. Просто в королівстві завше називали цього юнака Лицарем за його шляхетність, справедливість і щиру душу. Маркотно стало йому від тих подій, що вирують у долині. Серце парубка переповнювалось кров'ю, але почуття волі було більшим за все, навіть страх. А зорі далі продовжували споглядати з небес…

Одного разу, зібравши увесь лицарський арсенал, хлопець вирушив до озера, бо знав, що ніхто, окрім нього, не врятує королівство від диявольського нашестя. Юнак наблизився до води. Ніяких магічних чудес не спостерігав: природа навкруги нього була спокійною, дерева спочивали, і разом з ними бачила сновидіння земля. Тоді хлопець сів навпочіпки, і, доторкнувшись до поверхні, теж не відчув нічого дивного. Тільки легкий холодний вітерець, що злегка огортав обличчя Лицаря, міг натякати про лихо. Потім юнак зробив кілька кроків назад, розігнався – і вже за мить кожна краплина озера огортала все його тіло. Одразу ж юнак хотів винирнути, врятуватись, але щось надто сильне, кремезне заважало це зробити. Наче титановими кайданами були скуті його кінцівки, згодом хлопець не міг поворухнути навіть повіками. Вже десь на дні холодна вода поступово заповнювала його легені…

Завдяки незвичному механізму, якійсь нез'ясованій магії Лицар опинився на небесах. І найцікавіше те, що звідти міг бачити свою долину, своє рідне королівство. Він був в оточенні зірок, котрі назавжди, мабуть, будуть разом з ним на небі і ніколи не зможуть опуститись на землю. Подекуди сюди приходив Страшний Дух (так-так, саме той Дух, те страшне чудовисько, яке мешкало в озері). Одного разу, побачивши молодого чоловіка, водяне страхіття тут же хотіло перетворити його на зірку. Тієї ж миті юнаку стало зрозуміло, звідки беруться на небі ці маленькі світила: усе, що потрапляє в озеро, ніколи не вертається на землю, а лишається поміж хмарами, постійно нагадуючи про себе маленькою палаючою цяткою. Теж саме йому сповістили згодом зорі. Так ось чому вони хотіли впасти на землю! Щоб розказати істину тим, хто ще живе в долині.

Хлопцеві не подобалось таке перевтілення. Тоді він вирішив здійснити ту мету, заради якої жертвує життям… На небі спалахнув справжній хмаролім, неначе величезна колісниця промчалась по Молочному Шляху. Здавалось, що Всесвіт ладен був розірватись на шматки. Довго-довго точилась боротьба між Лицарем і Страшним Духом, між добром і злом, між істиною та брехнею. І все це відбувалось десь між небом і землею, у долині, де запалюються зірки. Війна набувала значних обертів; кульмінацією, тим жахливим піком, стала поразка юнака. Хлопець плив по небу знесилений, увесь у крові. Ну все, ще мить і його не стане. Смерть уже десь близько. Юнак зробив усе, що було в його силах. Для королівства він назавжди залишиться героєм, взірцем хоробрості і войовничості. Заплющивши очі, парубок потихеньку відходив від життя. І щось таке пекуче підійшло до його долоні, в одну мить розбудило тіло, вселило якусь іскорку, котра стала поштовхом до пробудження. Це була одна із зірок, що опинилася поруч. Вона сяяла, як вогник, жевріла, наче шматочок вугілля і водночас дала надію, віру в життя всупереч виснаженості та втомі.

А тим часом Страшний Дух навис прямо над Лицарем, дивився на нього лютим поглядом. Юнак, незважаючи на гострий біль у всьому тілі, з усіх сил кинув в очі чудовиську зірку, яка до цього часу була загорнута долонями молодого чоловіка. І враз сталося диво: Страшний Дух почав танути; вогонь, який випромінювала зірка, просто перевтілював холодне і мокре страхіття у пар, сивий пар, який вщент перетворювався на атоми, а потім розлітався в різні сторони. За кілька хвилин від нього не залишилось нічого. Так само не залишилось нічого від довгої темряви, котра панувала в цім краю не одне століття. З-за хмар виглянуло довгоочікуване сонечко; зорі стали тими прекрасними істотами озера: лататтям, вужами, рибками, тими прекрасними білими лебедями, котрі гордовито пливуть по поверхні, показуючи всім свою зверхність; а вода в ньому набула нового сенсу життя; завирувала феєрія у підводному царстві рослин і тварин. Загалом, це було свято для кожного мешканця, для кожної істоти цього славнозвісного королівства.

У замку влаштували бенкет… Люди безмежно дякували юнаку, возвеличували його, прославляли свого героя. Народ вирішив назвати його Богданом, бо він справді був Богом даний задля спасіння їхньої землі.

Минуло багато віків, а цей прояв шляхетності, хоробрості згадують донині. Та й у народних легендах навічно закарбувалася постать Лицаря Богдана, а долина, де відбувалась боротьба між добром і злом, відома під назвою Лицарська. Ось така історія про місце, яке розташоване десь між небом і землею.