Давіденко Сергій

м.Житомир

У вільний від навчання час, коли десь глибоко в середостінні, де живе душа, прокидається натхнення, пишу твори. Проза, як царина мистецтва, завжди цікавила мене. Нещодавно дізнався про цей конкурс та вирішив показати своє надбання широкому колу читачів. Досить влучно колись сказав Чарльз Діккенс: «Література повинна вірою і правдою служити народу і стояти на захисті його інтересів та вічних цінностей». Тож нехай слугують народу і моє творіння.

НЕРОЗДІЛЕНЕ КОХАННЯ

Надворі було затишно… Сонце, освітлюючи усе навкруги, приходило на зміну ночі. Свіже ранкове повітря вбирало в себе гармонію природи. Це була літня пора року, і, на перший погляд, здавалося, що ніхто не в змозі порушити незвичайний колорит, який панував у цьому селі. Добре, що тут така природа! Однак тутешні люди були чимось стурбовані, заклопотані однією-єдиною проблемою, котра насторожувала всіх. Навіть вираз обличчя натякав про це…

- Ну все, Марічко, мені пора, - промовив Захар. - Козаки чекають, треба вирушати, тут кожна хвилина дорога. – Обіцяй мені, що ти повернешся, обіцяй! – без упину благала про це його дружина. – Я молитимусь за тебе щодня, щохвилини, аби тебе оберігав Господь. Тієї миті вона передала йому невеличку торбинку, неначе віддаючи останнє, що в неї було і промовила: - Тримай теплі речі, вони зігріватимуть тебе у холодну пору.

І раптом на її очах з'явилась сльоза, за нею ще одна, потім інша. Згодом обличчя Марічки вкрилося смутком, зникла радість, яка колись панувала у душі, а від так і посмішка. Не прикрашали дівчину навіть промені ранкового сонця, котрі так мило лягли на її русяве волосся.

– Я повернуся, я обіцяю. Це швидко мине, ти назавжди у моєму серці, люба, бо кохання сильніше за все на світі, чуєш? Все буде гаразд!

Ніжно поцілувавши Марічку в трепетні вуста, хлопець з козаками вирушив у далекий край. Вона ще довго дивилась йому в слід заплаканими очима, але в одну мить постать вершників зникла з горизонту. Дівчина стояла у сполоханому заціпенінні, неначе кожна її клітина тіла була оповита великим почуттям страху, невпевненості, стурбованості. Її душа промовляла: «Що буде далі?» «Як жити завтра?» А їй всього-на-всього було двадцять п'ять…Тим часом у колисці міцно дрімали діти – Іванка та Михайлик. Вони ще зовсім малі, щоб усвідомити, що насправді коїться. Нехай краще бачать казкові сновидіння.

Десь далеко за обрієм, за незліченну кількість верст точилася війна. Це був 1605 рік… Лихо спіткало долю українських земель: бусурмани з далекої Османської імперії завойовували наші території. Вогнем і мечем боролися козаки за свободу, віддавали за волю свої життя. Саме заради цього довелось Захару покинути домівку. Більшість козаків з його оточення не знали чи повернуться назад до рідних, до свого краю. Можливо, загинуть десь у полі під час битви, та й ніхто ніколи не дізнається, де вони спочивають. Але юнаку було властиве щось надприродне: загадкова іскорка мешкала у серці, яка змушувала його воювати, жити, а насамперед кохати всупереч усіляким перешкодам. Він мав велику силу волі, наднормовий потяг до шляхетності. Невдовзі молодий чоловік був надто далеко від дому, але кохання все ще вирувало у його душі, незважаючи на таку відстань…

Час не стояв не місці… Минуло не одне літо, а чоловік не повертався. Марічку охопив смуток, туга за коханим роздирала на шматки її тендітну душу, не давала спокою думка самотності. А тим часом підростали діти, набували життєвого досвіту, крокували вперед по стежці, котра зветься життям. Мати сама навчала їх грамоти, виховувала з них чесних, порядних людей і постійно розповідала їм на ніч історії про козаків, однак ще довгий час не воліла говорити дітям про війну і про те, що їх батько зараз там, у диявольських кривавих битвах.

– А де наш тато? – запитала одного разу малеча. – Невже його немає з-поміж нас? Він споглядає на нас з небес, так мамо? Неначе кинджал проник у серце дівчини після цих слів. Вона одразу ж зніяковіла і все ж таки вирішила повідати дітям істину: - Наш тато козак, він землю нашу захищає від ворогів, бо вороги - це лихі люди. Горе і печаль буде, якщо вони прийдуть сюди. – А коли ми побачимо його? – запитали діти. – Незабаром, мої любі, коли скінчиться війна. – відповіла Марічка. – А війна далеко? – поцікавилась її донька. – Далеко. Ось там за горизонтом, де щовечора сонце лягає спати. Але поки наші воїни там борються за свободу, ми у безпеці.

Не вертавсь козак додому, не вертавсь. Дівчину не покидало відчуття страху. Вона щовечора, засинаючи у кімнаті, плакала і благала лише одного: аби якомога швидше повернувся її чоловік. Навіть уві сні не приходив до неї силует коханого. Одного разу з-поміж ночі Марічка почула якийсь шелест за вікном. Можливо, це Захар? Вибігла з переляку на подвір'я і, не побачивши нікого, припала до землі, розридалась. Крик душі порушив нічну гармонію, здавалось, що й зорі, які знаходились далеко на небі, плакали разом з нею. – Якби я хотіла хоч на хвилинку поглянути на тебе, коханий. Дотиком долоні торкнутись твого тіла. Вертайся швидше, молю тебе, благаю!- з усієї сили крикнула дівчина. А сивий туман, який вкривав усе село своєю пеленою, ще більше навіював смуток.

З того часу минуло десять років… Багато чого відбулось за цей період. Хатинка на околиці села вже давно змінила свій вигляд: вона ж так само переживала тугу за господарем не менше, ніж її мешканці. Всередині навіть повітря давало про це знати. Загалом, кожний куточок кімнати начебто теж мав почуття і також увібрав усе те, що тут коїлося ціле десятиріччя.

Надворі було затишно… Сонце, освітлюючи усе навкруги, приходило на зміну ночі. Свіже ранкове повітря вбирало в себе гармонію природи. Це була літня пора року, і на перший погляд, здавалося, що нічого дивного зараз не відбудеться. Раптом Марічка почула гавкання собаки, дівчина мерщій кинулась на двір. Одразу ж прокинулись діти. Побачивши усе те, що відбувалось перед ними, зомліли, ледь не втратили мови; стояли, не похитуючись. З'явились лише сльози, а згодом виник плач. Це був плач душі, а точніше крик, бо таке дійство відбувається лише від радості, від довгоочікуваної миті: перед ними була велична постать Захара. Від раптового серцевого поштовху, який з'явився у грудях, здавалось, спалахне Всесвіт; а очі сяяли, як промінчики сонця, котрі загрівають душі закоханих. Їм здавалось, що це ілюзія, обман, неправда… Але вже за кілька хвилин відчували солодкий поцілунок. Вони просто танули в обіймах, і від шаленої радості, неначе взлетіли до небес, як роблять це лелеки, котрі вперше розправляють свої крила і чимдуж пливуть по небу, показуючи усім своє задоволення. Цього разу Марічка плакала від щастя, обличчя дівчини одразу змінилося: з'явився якийсь непримиренний погляд світла, справжньої жаги до життя, любові. Молоді люди стояли біля ганку так само, як і колись, обійнявшись. І здавалось: невже минуло десять років? Певно, це було щойно… В голові промайнула думка, що чоловік нікуди не рушав, не було ніякої війни, час просто стояв на місці. Єдине, що нагадувало про довгий проміжок, – це дорослі діти, які не знали, як виглядає їх батько.

-Татку, дякуємо тобі за повернення, - крізь сльози сказали Іванка та Михайлик. – Сподіваємось, більше ти нас ніколи не покинеш. – Хтозна, що буде далі. Життя тепер не від нас залежить. Але поки що я з вами, люба моя сім'я, і повірте мені: все буде гаразд. Це саме я обіцяв колись вашій матері, бо ні воїни, ні негаразди, ні зло, котре панує повсякчас, не здатні подолати найкраще почуття на світі. Ось що означає нерозділене кохання.