Миргородська Юлія

Краще за мене розкажуть про мене мої вірші!

№1

Україна моя, ти вся в ранах.
Кровоточать святі місця,
Над могилою Нігояна,
Веремія, Сольчаника.

Тільки вулиці кров’ю вмились,
Попід кулями ворогів.
Тихо плаче моя країна
Хриплим голосом матерів.

Не вбивайте! Не треба воєн!
Сотня душ. Хіба мало вам?
Ще багато ЖИВИХ ГЕРОЇВ
Вдячні мертвим своїм життям.

І, якщо ти не можеш змиритись,
Україна в тобі повстала.
Я за тебе буду молитись!
Українським героям слава!

№2

Мабудь досить...
домальовувати людям крила.
В особливості тим,
хто їх так ніколи й не мав.

Хай не знала б нічого,
але крила б свої носила,
Берегла б від очей,
щоб ніхто їх не відібрав.
І не жаль того,
хто без цього міг би й прожити.
Що воно таке є,
ніколи не чув і не знав.

А того, хто ховає крило надбите,
бо занадто відкрито
над безкрилими розправляв.

№3

Щоночі їй снились кошмари – вона убивала людей.
А зранку дуже боялась поліції і себе.
Коли страшна ніч минала, і серце збавляло стук
Вона на веранді гріла заламані кисті рук.
То чаєм, то віршем, то шерстю улюбленого кота.
Чекаючи знову ночі, німа, як сама німота.
Здригаючись від зухвальства насвистування вітрів.
Вона танцювала сальсу зі страхом на самоті.
Безсилою падала долі й просила когось у сні.
Нікого вона не вбивала, вбивали тепер її…

№4

коли я стою і думаю за що вхопитися,
де рятувальний круг чи борт корабельний,
який ніколи не тоне...
коли за спиною маленьким спалахом
сузір'я розсипеться
і згасне у морі...

коли в мені заплетуться канати
важкі. зі сталі і золота,
і розіб'ється колекція вин
кольору крові
й потрапить у вену, а біля очей
вИна стануть прозорі...

і все це відбудеться за лічену долю секунди.
канат розірветься, вино потече по щоці.
сузір'я, що падало не може сьогодні тонути.
сузір'я, що в морі тепер у моїй руці...

№5

Ось і все.
Листопад перелистує авторські вІрші,
і старанно дописує кожен останній рядок.
Нам, доречі, усім
на один листопад стало більше.
Та спасибі йому,
що не ставить на тОму крапок.

Вже не терпить зима
замінити осіннє натхнення.
Розікласти сніжок,
як книжки на полИчки з гілля.
І читати казки,
про людей, про свята і про себе,
у віконцях хаток,
де різдв'яний вогонь догора.

Та з усих тих казок, тих вечірніх розмов,
фантастичних історій, що чекає почути зима,
кульмінуючих дій і зворушливих передмов,
тільки нашої, Поки-що,
не вистача

№6

не клади цукор у каву
солодше не стане
трохи хай погірчить
потерплю
краще хай попече
й перестане
гіркоту гіркотою зап'ю
не чекай
допивай мою терпкість
хто крім нас вип'є наші гріхи
хто терпітиме нашу відвертість
аж ніхто
тільки ми
ще ковточок. минуле гірчить
приготоване наче з перцем
аж до самого дна
допий
відчуваєш, як солодко
серцю

№7

Коли його знайшли на краю світу,
безумний, втратив своїм будням лік.
Щось бурмотів, що відчай ніде діти.
І десь є та, що носить зачіску на бік….
І щось казав, що більш таких немає.
Що всі галактики він пішки обійшов.
Де є тепер, нажаль, не пам’ятає.
Було б куди то він би й далі йшов.

То він би й біг, мати б ноги вічні.
Бо він любив так сильно й дико,
що став як віск і догорав як свічка.
Коли його знайшли він був безликим.
І замовкав,…просив води й повітря.
Пояснень спроби рвалися, як нИтки.
І падав,…і хотів перекричати вітер.
І знову йшов: вона любила маргаритки…