Турчин Артем

Авторська сторінка - www.artemturchyn.sumy.ua

Кукузькання

Вона посміхалась так, як ніхто інша. Нехай лише на аватарці й не тільки йому (а, може, якраз і не йому), але її посмішка все ж милувала його очі та полонила серце. Здавалось би, нічого особливого у цій фотографії не було — простеньке дівоче обличчя, навіть без макіяжу, розпущене волосся, природна посмішка, не така, як у багатьох дівчат, які спеціально посміхаються у камеру, годинами вибираючи фон, позу, перекидаючи волосся з одного плеча на інше, а потім — знов на те, а тоді взагалі за спину... Але саме у цій природності, у цій простоті вона була прекрасною. Вона не шукала чогось неприродного, не властивого їй для краси, вона дарувала оточуючим через об'єктив те, що у неї було. Це обличчя, ці симпатичні дівочі щічки, які проявляють свою красу саме тоді, коли вуста розпливаються у посмішці, ці очі, які, здавалось би, теж посміхались — це все було частиною її душі, її серця, її внутрішньої. Дійсно, вона була сповнена доброти і любові від природи, тому й проявляла її тоді, коли їй було добре, а не для певної користі. Мабуть, саме тому вона була його мрією, тією, за чиє серце він прагнув боротися і якій був готовий віддати своє.

Його пальці лягли на клавіші комп'ютера. Що написати? Він знав, що її важко вмовити написати першою, але з цим можна було змиритися. Принаймні, це було набагато краще, коли тобі першою пише та, хто давно націлена користуватися твоєю любов'ю, силою, розумом, зв'язками, словом, усім тобою, нічого не даючи взамін. Вона була не такою, навіть зовсім іншою. Якщо вона й була схожою на отих корисливих ляльок, то хіба що тільки цим своїм принципом — не писати першою, не більш того.

Він скинув їй один смайлик — усміхнену мордочку. Саме так він зараз і посміхався, навіть невідомо від чого — чи то від оцього повідомлення, чи від думки про неї. Мабуть, вона теж виглядала так само, принаймні, у відповідь він отримав схожий смайлик. І за ним прийшло нове повідомлення: “Як ти? Що робиш?”

Пальці забігали по клавіатурі. “Відпочиваю. Просто сиджу, посміхаюсь. Ти, мабуть, теж?”

“Так:) Як ти здогадався?”

“Просто. Я відіслав смайлик і посміхаюсь,ти прислала смайлик... Мабуть, теж посміхаєшся.”

“Ясно.”

Знов “ясно”... Це слово, яке дратує його іноді не менш нецензурних, тому що саме через нього розмова починає ламатися. Це одне з тих слів, на яке просто неможливо щось відповісти, доводиться починати розмовний ланцюжок спочатку. Іноді здається, що вона особливо не хоче тієї розмови, але перервати напряму, сказати самій, мабуть, незручно чи що.

“Ти, мабуть, зайнята?”

“З чого ти так вирішив?”

“Ти знов пишеш “ясно”. Немовби чомусь не хочеш продовжувати переписку.”

“Ні, що ти! Я просто не знаю, що сказати. Ніби все так само. Хіба що збираюсь перебирати одяг на завтра. Правда, куди, сама не знаю:)”

“Нічого, не одна ти така. Я сам не знаю, куди із ким. Точніш, і нікуди, і ні з ким...”

“Ясно.”

І знов це саме слово... Він уже готовий був написати щось роздратоване, як від неї прийшло нове:

“Нічого, до завтра багато часу. Не засмучуйся завчасно.”

“Думаєш? Навряд чи щось вирішиться...”

“Думаю. Принаймні, хочеться вірити, що буде все добре.”

І тут раптом виникло одне слово, яке трохи нагадувала вона сама — така мила, м'якенька, ніби аж пухнаста. Написати чи ні? А чом би й ні — навіть весело, якщо щось, можна перевести на комплімент, тим паче, так воно і є.

Пальці коротенько пройшлися по клавіатурі. “Кузя ти:)” - це все, що він їй написав, але цього вистачало. Два коротеьких слова, але вони вмістили його посмішку, його почуття і навіть, як йому здавалось, цією фразою він пустив до неї сонячного зайчика, як пускав у дитинстві на стелю люстерком, а потім коли вони сиділи разом через парту, фокусував його на стіну своїм годинником.

Відповідь прийшла негайно. “Сам ти кузя!” Він навіть злякатися не встиг, як від неї прийшов ще й смайлик — мабуть, на знак того, що вона не гнівається, навпаки, їй подобається таке порівняння.

“І я, куди ж я від тебе...” Повідомлення навіть відійшло, коли раптом у голові народилось щось нове, таке ж тепленьке та веселе.

“Давай кукузькатись!:)” Він навіть сам особливо не зрозумів, що хотів сказати, принаймні це мало бути щось таке приємне, веселе, можливо, навіть солодке, хоча це все можна було поєднати в одне-єдине.

“Не розумію значення цього інфінітиву.” М-да, подумав він, якось нудно вийшло...

“Зануда.”

“Сам такий. Ні, чесно, що воно означає?”

“Секрет. Потім скажу.”

“Коли?”

“Як зустрінемось, так і скажу. До речі, не хочеш завтра вдень у місті?”

“Не знаю, там буде видно. Взагалі, за планами можу, а там — як вийде.”

“Ну, от і добре:)”

“А де?”

“Де хочеш. Наприклад, о дванадцятій біля літнього майданчика, навпроти першої школи.”

“Згодна, нехай так. Тільки обіцяти не можу, як вийде, так буду. І якщо ти завтра скажеш, що оте означає:)”

“Домовились:)”

Коли вона зникла з онлайну, він раптом задумався,що може означати те слово. Власне, нічого воно не означало, він сам його тільки-но придумав, але... Все ж таки було у ньому щось цікаве, ніжне, навіть трохи пустотливе. І прецінь, що саме можна ним назвати, і як підвести її до того?

Він уявив, як вона прийде завтра. Вона буде йти, куди він вкаже — є така риса в дівчат. Можна зайти куди-небудь між дерев і... І тоді він обніме її міцніше, мовчки, натяками попрохає торкнутися її вуст... потім ще раз, ще... А потім він прошепоче ніжно: “Ось це і є кукузькання”.

А, може, вона не дозволить себе цілувати? Тоді він спробує торкнутися її носика своїм — туди-сюди, туди-сюди... Можна ж назвати кукузьканням таку забаву? А якщо після цього вона все жтаки дозволить цілувати її, то можна буде назвати цим словом і те, й те, разом узяте, чому б ні?

Він грається її носиком... цілує її... Потім він бере й підхоплює її на руки і... Стоп, а чи не ранувато? Утім, якщо вона не пручатиметься до цього, він обов'язково підніме її та покружляє парком — раз-два-три, раз-два-три... Ну от, ще одна забава — претендентка на найменування кукузьканням. Та, в принципі, будь-які ніжнощі можна так назвати, хоч усі — обійми, поцілунки, якісь любовні ігри, навіть секс і той, як його не називали, але можна уявити це дійство навіть у такому словесному забарвленні. Він уявив, як довго вона сміятиметься, коли він запропонує ось це саме назвати словом, яке він вигадав кілька хвилин тому.

Від роздумів відволікла мінорна мелодія мобільного, яка сповіщала про виклик. Зітхнувши, він вийшов до коридору, де залишив телефон, перш ніж сісти за комп'ютер.

Він сидів за столом на літньому майданчику, де вони домовились зустрітись. Замовляти будь-що не було бажання, тому він тільки й узяв стакан води, та й те від спеки. За увесь цей час тільки зараз завітало відчуття страху, що вона не з'явиться. Він знав її вже давно, ще зі шкільних років, коли вони зустрілися на олімпіаді. Тоді він навчався в одному шкільному закладі, вона — в іншому. Потім вони ще кілька разів перетнуться то в місті, то під час ще якихось заходів, поки обидва разом не вступлять на факультет журналістики. Але особливу увагу він зверне на неї пізніше, коли вона буде гуляти під ручку спочатку з одним відмінником, а потім — з іншим хлопцем, більш м'язистим. Саме тому ось ця увага швидко закінчилася, оскільки він суворо дотримувався правила не заглядатися на зайнятих дівчат. Сам він спробував одного разу зустрічатися з однією дівчиною, але вона вирішила спочатку закінчити їхні стосунки, а потім переключитися на іншого, більш видного кандидата. Після цього він більше не зустрічався ні з ким. А недавно, дізнавшись, що вона одна, признався їй, щоправда, через переписку, що колись милувався нею. Отоді й почалася їхня віртуальна розмова, під час якої він почав відчувати, що вона не надто спішить розвивати їхні стосунки далі. Ось про це він подумав і зараз, коли до дванадцятої залишалася п'ять хвилин. Дівчата полюбляють запізнюватися, але вона не з тих, навіть в універі приходила раніше за нього, хоч він і жив ближче. Хоча це могло виглядати якось неправильно, аби чекала дівчина. Утім, ось уже без трьох... Ну і що, подумав він, не дванадцята ж. Може, стоїть де неподалік, виглядає з-за кущів, посміхається, уявляючи, що він зараз думає. Але десь всередині щось підказувало, що побачення запросто може зірватися. Він не розумів, чому так думає, але обстановка, здавалось, сама навіювала такий висновок. Утім... чому вона повинна приходити раніше? Чи навіть о дванадцятій? Вона може з'явитися й на хвилину пізніше, чи на дві, а то й на п'ять... Він хильнув води із стакану й глянув на годинника. Рівно дванадцята. Знову відчуття зриву, навіть виправдання, які тільки-но дійшли до нього, не йняли йому віри, що буде по-іншому. Мабуть, вона не прийде,тим паче, що й не обіцяла. А завтра напише, що не вийшло... Хоча, здається, що не напише й того, поки сам не запитає, навіть зараз не захоче говорити першою — чи то через своє правило, чи то ще чогось. Цікаво, чому вона не прийшла? Може, запізнюється? Ні, вже три хвилини. Він глянув позад себе, оглянувся по сторонам... ні, її немає, ніде. Все ж таки, передчуття не зрадило. Невже не прийде? Мабуть, що так — запізнення на її не схоже. Він відчув, як страх почав змінюватись нервуванням. Але... чи є привід? Що таке для дівчини, котра збирається на гулянку, ці три хвилини? Ого, вже п'ять! Ні, на п'ять хвилин вона ніколи не запізнювалась. Щоправда, то було навчання, а зараз зовсім інше. Та й п'ять хвилин — то теж небагато, принаймні безглуздо раптом взяти й піти, а потім сказати дівчині, що він чекав її якихось триста секунд...

А секунди йшли одна за одною, збільшуючи час її ймовірного запізнення. Він навіть перестав дивитися на годинника і потихеньку пив зі стакану воду, що вже встигла стали теплою. Він навіть не помітив, як перестав думати про час, а потім і про неї, сконцентрувавшись на тому, як нарешті спорожнити стакан. Ось залишилось на кілька ковтків, зовсім небагато... Пити стало чомусь важче, мабуть, тому що вода стала занадто теплою, і ніякої спраги вона не тамувала. Ось стакан нарешті спорожнів. Він кинув погляд на годинник — десять хвилин на першу. Тепер він точно упевнився, що вона не прийде. Розвернутися й піти не дозволяли ці самі хвилини — раптом вона таки прийде, тоді буде не те, що незручно (не він же запізнився), як зустрітися знов після такого точно не вдасться. Але надії вже майже не було...

Було вже двадцять п'ять на першу, коли він піднявся та пішов доріжкою до центральної алеї. Ліворуч на сцені грала музика, яку чомусь уже не хотілося слухати, а праворуч проходила дорога, на якій вдалині майоріла зупинка, де скупчилися помаранчеві маршрутки...

Вона сиділа на дивані, підібгавши ноги. По телевізору йшов цікавий любовний фільм, але вникнути у суть заважав планшет, що лежав перед нею. Ось зараз вона перевірить пошту і тоді зосередиться на героях та героїнях. Чимдалі вона забувала про те, що не пішла до майданчика. Вона нічого не обіцяла, якщо запитає, то так і скаже йому. А як ні... ну тоді й вона першою теж не напише. Щоправда, й великого бажання писати чомусь не було — чи то не була впевненою у ньому, чи щось ще, але так чи інакше ця переписка ні до чого не приведе. Чи буде вона далі писати, а чи просто зведе переписку нанівець — цього ще сама не знала, та й особливо не задумувалась над цим питанням.

Ось і пошта. Нових листів немає, серед новин міста теж нічого цікавого... Концерт у місті зібрав понад десять тисяч городян. У сквері на Весняній вулиці сталася бійка за участю двох підлітків. На перехресті проспекту Незалежності та вулиці Озерної сталося ДТП за участі маршрутної “Газелі” та легковика. Мер міста привітав жителів зі святом. Поліція та “швидка допомога” показали прекрасні результати своєї роботи під час святкувань...

Вимкнувши планшет, вона відсунула його у сторону. Вона давно вже забула про всі свої сьогоднішні турботи: і про скасування цьогомісячної премії на роботі, і про вагання чи йти наступного тижня у кіно, і про те, що могла прийти сьогодні на майданчик, але вирішила цього не робити... Тим паче, що фільм виявився цікавим, і через хвилину вона вже не бачила нічого, окрім пари закоханих, що цілувалися на екрані...

Реанімаційна палата була наполовину заповненою. Ліворуч (для пацієнта) виднілося порожнє ліжко, дбайливо застелене ковдрою. Праворуч, якщо встати до вікна спиною, лежав він. Права рука безсило лежала на ковдрі, ліва із покладеною догори долонею була під крапельницею, увігнаною біля згину. На ній же кріпився датчик, що передавав інформацію до апарату, який вже встиг задовбати своїм монотонним писком. На чолі пролягали шари медичного бинта, крізь які проступили плями крові, а через худе, виснажене обличчя, подекуди обклеєне пластиром, проходив носовий катетер, уведений канюлями до ніздрів.

Тільки-но прийшовши до тями, він думав про неї. Вона, швидше за все, не знає про аварію, а як і знає, навряд чи здогадується, що він їхав тією маршруткою. Він міг сісти й на четвертий маршрут, і на дванадцятий, і на двадцять четвертий. Він міг піти кудись, де планувалися заходи, до тієї ж сцени чи до театру, де сьогодні був вільний вхід. Власне, він міг сісти на той маршрут раніше чи пізніше, тож їй не прийде в голову подумати, що він сидів у тій “Газелі”, коли у неї з розгону врізалась якась машина.

Отже, вона не знає, що він тут. А якби й знала, то все одно це нічого не змінило б. Все одно вона не прийде сюди, хоча він сам не розумів чому. Вона не чекатиме його в мережі, тож не здивується, що його немає. Ймовірно, що коли він вийде, вона вже не буде одинока... Утім, як би там не було, вони більш ніколи не зустрінуться удвох. Він не обніме її, як мріяв, не спробує прильнути до її вуст, не візьме на руки і не закружляє з нею ні на руках, ні у танці... Він більш нічого їй не скаже, не прошепоче на вушко ніжних слів... Щось промайнуло у його голові, пов'язане з усім оцим. А, ну так. Але й цьому теж не бувати, і взагалі... нічому... все скінчено... тільки-но почалось і скінчилось...

Сухі губи ледь ворухнулись. Ось вони знов розтулились, і з вуст вирвався тихий шепіт.

— Все... — ледь чутно прошепотів він. — Докукузькались...

Вуста здригнулись, обличчя трохи скривилось, і очі безсило заплющилися. З-під повіки виблиснула сльоза і, не втримавшись, зірвалася по обличчю, спинившись на прозорій трубці. За нею з'явилася ще одна, потім ще і й ще... Сльози зривалися з повіки донизу й, спиняючись на катетері, текли дряпаною щокою на подушку.