Крижановська Олена

м. Київ

Інформація про літературну творчість:
З 2004 р. в різних видавництвах РФ та України вийшло більше десяти книжок для дітей та юнацтва (повісті-казки, збірки казок, романи-фентезі).
Були публікації віршів, казок, етюдів, статей в різних періодичних виданнях України (Пропоную роботу, журнали Колосок, Паросток та інші).

Нагороди:
Перша премія Всеукраїнського літературного конкурсу «Золотий лелека»-2008» в номінації «для старшого шкільного віку», та премія спеціального дитячого журі за роман «Мідне свічадо» (рукопис) (Київ, 2009).
Фіналіст незалежної літературної премії Дебют – 2011 (Москва). Фіналіст першого міжнародного Гріновського фестивалю «Алые паруса» в номинаціях проза, поезія (Одеса, 2010).
Лауреат конкурсу фантастичних оповідань «Фаншико» (Феодосія, 2013).
Переможець конкурсу казок літературної студії ім. В.П.Крапівіна «Книжка сказок» (благодійна збірка для дітей, позбавлених батьківського догляду). (Тюмень, 2012).

Авторська сторінка: samlib.ru/k/kryzhanowskaja_e/

---

КАЗКИ НАУКОВІ ТА ЛІРИЧНІ

Осінній лист

— Кицю, за що тебе люблять люди? — запитав Цуцик у великої Кішки, що сиділа на вікні.

Вона посміхнулася, дивлячись на маленького рудого Цуцика, і з погордою відповіла:

— Мене люблять, бо я вмію розповідати казки!

— О, так и знав, що не просто так! — радісно замахав хвостиком Цуцик. Звісно, як можна "просто любити" кішку?! Але він визнавав її авторитет, вона ж була вдвічі більша за нього і дивилася на все з висоти підвіконня, тому Цуцик улесливо попрохав:

— Кицю, а розкажи-но мені якусь казочку. Тільки чарівну!

— Будь ласка, — погодилась Кішка. — Я розкажу тобі казку про осінній лист. Слухай! — Кішка поетично замуркотіла…

*****

На землю опустила свій золотий серпанок руда осінь. Одного дня, коли вже закінчилось бабине літо і починався листопад, час золотого дощу, вітер взяв свого великого зубатого гребінця і заходився розчісувати ліси, і сади, і навіть алеї міських парків. Немов вогняні іскри полетіли з-під гребінця — то летіло зірване з дерев листя.

Один кленовий жовтий лист летів, підхоплений вітром, повз гарний садочок. Там квітли чорнобривці та айстри. Вони були дуже гарними і листочок схотів приєднатися до їхнього товариства.

Він подумав: "Чому б мені не залишитися в цьому садку?" — і вже збирався попросити вітер опустити його тут. Але в цю мить чорнобривці заговорили:

— Добридень, шановний. Ти хто такий?

— Я — Осінній лист, — відповів листочок.

— Ти звідки?

— З клена. Я хочу залишитися у вашому садку. Можна?

— Не можна! — не дуже люб'язно відповіли айстри.

— Чому? — здивувався кленовий лист.

Стара блакитна Айстра пояснила:

— Ти не можеш залишитися з нами, бо ти не квітка. В тебе немає коріння, квітів і листок всього один. Вибач, тут не твоє місце.

— А де ж моє? — засмучено спитав листочок.

— Шукай, — відповіла стара Айстра.

І кленовий лист полетів далі.

— Гей, якщо ти миша, то чому жовта? — запитав його, зненацька вилетівши з горіхового саду, Кажан.

— Я не летюча миша, я кленовий лист, — пояснив той.

Кажан на льоту знизав плечима:

— А я думав, пограємося, хто кого дожене. Але, якщо ти не миша, тоді, бувай. Я полетів собі, — і Кажан зник.

"Гай-гай, — подумав листочок, — а вітер уже не такий сильний. Вже вечір, а я й досі не знайшов, де буду жити тепер, коли в мене більш немає мого клена. Треба швидше шукати своє місце".

Вітер виніс його у провулок між будинками.

Вже спускалася ніч. Листок подивився нагору і побачив, що у будинку горять вікна. Жовті плями вікон, затінені гардинами, нагадували осіннє листя.

— Віднеси мене до якогось з них, — звернувся листочок до вітру.

— Добре.

Листочок злетів високо-високо і став шукати вікно, яке б йому сподобалося. Аж ось він побачив, що біля самого вікна сидить молода дівчина і читає книжку. А половинка вікна біля неї прочинена.

"Ага! — зрозумів лист. — Ось я сюди і зайду".

Він влетів у щілину вікна та опинився в кімнаті. Мало того, з розгону він потрапив дівчині прямо в серце і залишився там, всередині.

Там листок почував себе як удома, адже в серці дівчини була осінь — вона сумувала. Звичайно, кленовому листочку було дуже затишно в прозорому осінньому смутку, який панував в її грудях. Але згодом він почав непокоїтись.

Листок вважав, що він винен у стані своєї господарки. Хіба будеш сміятись і веселитись, якщо в серці у тебе осінній лист? А лист уже пустив там коріння і ріс в серці дівчини.

Вже закінчилась осінь, відшуміли дощі, входив в свої права грудень, а осінній лист жив собі в дівочому серці, і разом з ним там жила осінь.

Минали дні і ночі, нічого не змінювалося. Але одного вечора в двері квартири, де жила дівчина, постукали тричі. Звичайно, як усі до всіх стукають у двері. Але…

Що це сталося з серцем дівчини? Листок не знав цього, не знав він і хто прийшов до неї, але це його вона чекала так довго. Осінній листок відчував, як навколо нього все горить, наче він знов на дереві під пекучім денним проміннім сонця. Він бачив, як його господарка і Той-хто-прийшов пили чай на кухні. І говорили, говорили без кінця. Можливо, це чай був гарячий, і цього листок не витримав: він скрутився в трубочку, зібрав всі сили, які були в його корінні, адже він пустив коріння в серці дівчини, і…

Розцвів!

На вулиці повільно кружляв перший сніг, а за вікном із жовтими гардинами всміхалася весна.

*****

— То й що тут дивного? — не зрозумів Цуцик. — Це ж звичайна річ. Коли приходить щастя, навіть осінній листок перетворюється на квітучу травневу гілку вишні. Це ж цілком природно!

Кішка затулила хвостом усмішку:

— Нічого ти не розумієш, цуценя нещасне. В світі саме звичайне диво і є найчарівнішим.

І Кішка замуркотіла, дивлячись у вікно, де в будинку навпроти світилися вікна, схожі на осінні листки. Вона таки дещо знала…

КІНЕЦЬ

ПІСНЯ ЛЕМУРА

Я — лемур Індрі, найбільший та найвеличніший з лемурів, вінець творіння!

Людина вперше заселила Мадагаскар лише в 500 році до Різдва Христового, на той час мої предки-лемури жили тут вже 50 мільйонів років!

Удосвіта, ледве перші промені сонця позолотять небо, ліси Мадагаскару пробуджує дивний хор, який неосвіченим європейцям здається місцевою автосигналізацією. То пісня лемурів, які зустрічають сонце. Лемури співають про початок нового дня і прославляють велич своєї батьківщини. Якщо ви не зовсім розумієте малагасійську, я вам перекладу.

Найвищою точкою Мадагаскару люди вважають згаслий вулкан Марумукутру в нагір'ї Царатанана на півночі острова. Його висота 2876 м. Насправді, вища точка Мадагаскару — це я, коли співаю зранку на верхівці найбільшого дерева! Тоді лемури найближче до сонця!

Аборигени називають свою країну Nosin Dambo  — кабанячий острів. Та ніколи не було такого, щоб диких вепрів тут було більше, ніж лемурів!

Назва місцевої мови та народу — малагасі або мальгаш, означає "мадагаскарський". А ось зміст самої назви "Мадагаскар" досі невідомий. Особисто я впевнений, що це значить: "Царство лемурів". Як іще можна було назвати наш острів??

Мадагаскар унікальний майже в усьому. Мільйони років тому, коли континенти ще не були розділені, наш острів був одним цілим із Африкою та Індією. А тепер, коли від Африки його відділяє лише Мозамбікська протока, мова, культура, природа та населення Мадагаскару зберегли більше спільних рис із Малайзією, Індонезією, островом Борнео, ніж з найближчими сусідами.

80% мадагаскарських видів рослин і тварин — ендеміки і не зустрічаються більш ніде в світі. У всій величезній Африці зростає лише один вид баобаба, а в нас, на Мадагаскарі — сім видів! Дві третини всіх видів хамелеонів водяться тільки тут. Серед наших ендеміків — метелики, черепахи, кажани, вогненні дерева або королівські делонікси з яскраво-червоними квітами.

Гігантські види лемурів, страусоподібні птахи та карликові гіпопотами, нажаль, вимерли майже одночасно з появою на острові людини. Але геть усі 75 видів лемурів відомих світу (включаючи 17 вимерлих видів) ведуть свій родовід звідси, з джунглів Мадагаскару!

Сьогодні найбільший хижак Мадагаскару — фосса або малагасійська цивета. Фосса схожа одночасно на кішку та куницю, її найближчі родичі мангусти, мисливці на змій. Але всі змії Мадагаскара неотруйні, а дрібні сучасні фосси полюють на тенреків і навіть на лемурів! Ото ненажера! Тенреків їй замало! Болотяний тенрек схожий на бобра або хухолю, а малий тенрек зовні — справжній їжак!

Малагасійською всі лемури звуться «макі», але нас дуже багато видів! Є лемури-велетні, розміром з чотирирічну дитину та лемури-малята, які легко вміщуються в чашку для кави. Ми відрізняємося не лише розмірами, а й красою і різними смаками у їжі. Бувають рослиноїдні лемури, які полюбляють фрукти та плоди кактусів, та комахоїдні лемури, які полюють на дрібних ящірок та великих коників.

Гігантський лемур вимер, отже найбільші тепер ми, індрі! Найкрупніші з нас важать до 10 кг, а мій дідусь, кажуть, важив майже 11! У нас немає розкішних смугастих хвостів, як у котячого лемура, немає страшних величезних очей і довгих пальців, як в малого ай-ай, але ми вміємо співати, нас люблять, ми священні!

Більшість населення Мадагаскару сповідує християнство, але острів як і раніше повний магії і всіляких табу, званих тут "фаді". І всі знають, що Великих Індрі ображати не можна — це фаді ` !

Індрі — назва для європейців, і означає: "Дивись!" Так місцеві привертали до нас увагу туристів. Мальгаші називають нас бабакуту, що означає "батько Куту". Колись індрі, мій пращур, врятував хлопчика Куту, який ледве не впав з пальми. Крім того, індрі як ніхто вміють знаходити мед! Люблю поласувати солоденьким! Мед — одне з національних багатств Мадагаскару, поряд з рисом, какао, кавою, цукровим очеретом, іншими фруктами та прянощами.

В 1960 році наш острів отримав повну незалежність від Французьких колонізаторів і тепер це Республіка Мадагаскар. За кольором грунту Мадагаскар інколи називають "Великий Червоний Острів". І кожен лемур знає, наш острів — найбільший в світі! Хоча люди вважають його лише четвертим за розміром з усіх островів.

Але навіть за людським рахунком Мадагаскар більше Франції, Іспанії, Італії, Німеччини, Польщі, всіх островів Великобританії разом узятих, не кажучи вже про Грецію, Швецію або Японію! І лише трішечки менший від України.

Ось про все це моя пісня лемура.

КІНЕЦЬ

КОЛЬОРОВА АРКТИКА

Маленький ведмедик вередував зранку. Він жив на крижаному полі посеред Льодовитого океану. Мама намагалася заспокоїти ведмедика. Але все було марно.

Синочок вимагав фарби, щоб розфарбувати білий одноманітний лід. Ведмедикові набрид білий колір. — Синку, — вмовляла мати-ведмедиця, — але ж все довкола зовсім не таке сумне і одноманітне, як ти гадаєш. Дивись, небо — блакитне, а вода — зелена. Тюлені та нерпи — брунатні, сірі, плямисті, а кити — сині та сірі. Крига може відсвічувати на сонці всіма кольорами!

— Але ж скоро настане полярна ніч, сонце зникне, і всі буде дуже сумним, — заперечив ведмедик. І знову тихенько заплакав.

Ведмедиця залишила синочка батькові-ведмедю, а сама пішла до сонця. Вона прийшла на край світу, де закінчувалося крижане поле, і далі була тільки чорна вода океану.

Тут жило сонце.

— Ведмедик не хоче полярної ночі, — пожалілася сонечку мати-ведмедиця. — Він любить, щоб навколо нього були кольори, а не лише білий сніг. Зроби що-небудь для мого маленького синочка, сонечко!

— Я не можу не йти від вас на ніч. Але я спробую допомогти вам, — обіцяло сонце.

Ведмедиця повернулася додому. От-от мала початися полярна ніч. З нею йшла темрява, якої так не любив маленький ведмедик.

Та раптом сталося диво!

На темному північному небі засяяла кольорова веселка. Нічна райдуга!

Все навкруги заграло різними відблисками червоного, синього та зеленого. А на небі, мов новорічні гірлянди колихалися смуги барвистого світла.

— Що це? — зачудовано спитав ведмедик.

— Північне сяйво, — відповіла мати. — Сонце залишило його для тебе.

— Яке гарне! — радісно затанцював ведмедик. — Мамо, а тепер я всю зиму бачитиму кольорові сни?

— Так, синку. Обов'язково. Лише кольорові й чарівні сни…

КІНЕЦЬ

РІЗДВЯНА ЗІРКА

Мама з дітьми прикрашали святкову ялинку.

Деякі прикраси діти робили самі з паперу, із старих іграшок, або просто з горіхів обгорнутих в золотий та срібний папір. Деякі ялинкові прикраси батьки купували у магазині. Скляні кольорові кульки, гірлянди з ліхтариками та пухнастий іскристий “дощик”, без якого не обходиться жодна святкова ялинка.

Майже все було вже готове. Батько повинен прийти з роботи. Мама пішла на кухню готувати різдвяний пиріг і залишила дітей самих у кімнаті.

— Яка ялинка! — сплеснула руками маленька дівчинка. — Гарнішої ні в кого нема!

— Звичайно, — відповів її братик.

— Ой, а як же звірята в лісі прикрашають ялинки? — спитали діти у своєї старшої сестрички, — Хіба вони не святкують разом із нами?

— Святкують всі, — відповіла старша сестра. — В лісі, де нема магазинів з прикрасами, зайчики, білочки та синички прикрашають ялинки снігом та зірками з неба.

— Як-то з неба? — не повірив братик.

— Так, з неба.

Молодша сестра заплескала в долоні:

— Я теж хочу різдвяну зірку! На верхівці нашої ялинки якраз є місце. Дістанемо зірку з неба!

— Ну, добре, — згодилась старша сестра, — Дістанемо. Тільки тихенько, не кричіть, бо зірки злякаються і втечуть.

Діти визирнули у вікно. На небі мерехтіло безліч зірок.

— Он та, здається, найяскравіша, — показав братик на велику зорю, — Тільки як нам її дістати?

— Дуже просто, — пошепки пояснила старша сестра, — Поставимо на балкон тарілку з водою. Зірка відіб'ється у воді, наче в дзеркалі. А на вулиці зараз такий мороз, що вода швидко замерзне — тоді зірка наша!

— Он як! — зрозумів братик, — А інші люди й звірі в лісі також так роблять?

— Авжеж, як же інакше? В лісі звірі просто збирають в ставках та калюжах замерзлі зірки. А ми влаштуємо справжню пастку.

— Хіба зірок від цього на небі не стає менше? — занепокоїлася маленька сестричка.

— Ні, — пояснила старша, — На свято зірок завжди вистачає всім. А ні в яку іншу ніч, окрім різдвяної, зловити їх не вдається. Нуж бо, ховайтесь! Бо ще застудитесь, і мама нас буде сварити. Я сама все зроблю.

Старша сестра наділа шубку та обережно прочинила балконні двері…

*****

— Боже, яка краса! — здивовано сказав батько, коли прийшов додому. — Такої ялинки я з дитинства не бачив. Як сяє! А верхівка! Де ви її купили, я в жодному магазині такої не натрапив.

— Таких в магазині немає, тату, — сміючись сказала молодша донька.

— Невже ви її самі зробили?

— Так, так, самі! — засміялися діти скоса позираючи на верхівку, своєї красуні-ялинки, де сяяла велика срібляста зірка…

КІНЕЦЬ