Баткіліна Юлія

Авторська сторінка - riweth.livejournal.com

***

Ніхто не віщує майбутнього – що буде з ними?
Що буде зі мною, якщо задрімаю — невже я помру?
А дощик паде, на усі ці Парижі та Єрусаліми,
на кожну у світі Варшаву або Анкару.
Знамена — перуть.
І тест — якщо стати знаменами, стати чиїми?
Якщо ж ми підемо людьми, то залишаться рими.
Це теж буде true.
По вулицях темних стікає пітьма і тривога,
вони тарабанять в шибки і співають у пустці дахів.
Та дощик паде і піде, і до чорта і бога,
до неба пісень і бездомних птахів.
Знамена — сухі,
це тільки земля під ногами липка і волога.
Це справжнє, як осінь, як дощ, як Америка, йога,
саванни і хащі, планета, прекрасна і вбога.
Хрестовий похід.
Підніметься місяць, калюжі освітить іскристо.
Ти сам собі прапор на вулицях темного міста.
Неси ж себе сам.
А всесвіт пливе і нанизує миті в намисто.
Печалі усі він тобі посилає навмисно -
і всі чудеса.

***

Хоч земля ще темна, та не пласка, і кити під нею світи не снять. Ось маленька Еллі, тонка, прудка, золотиста й капосна, як щеня. Всі розмови тут - подорожчав гас.. Гіркуватий дим, шкіряний кісет. Не дрімай-но, зернятко, це Канзас. Тут завжди сміливець бере усе.
Не дрімай же, бусинко, не дрімай.
Всі дива на світі лови сама.
Будь у тата сонечком з-поза хмар,
бо тепла катма.
Ось маленька Еллі іде в житах, а жита заввишки як старший брат. Ще ніякий вітер не прилітав, не було іще ні доріг, ні втрат. Тільки гроші в них не ростуть в полях, тільки важко їм дістається дім. І повільно їх оберта земля, розганяючи колами по воді.
Я поїду, мабуть, в Майамі-біч,
ти, сестричко, скучила вже, мей бі.
Сто доріг на світі, на світі ніч,
я пишу тобі.
Від усіх торнадо, усіх гінгем, від усіх нечуваних покарань захищає та, що біжить ген-ген і кричить: “Ура!”. Та, що нас чекала з Майамі-біч, із усіх нью-йорків та кордільєр. Навіть посміхається не тобі — таж на світі є!
По полях посохне хрумка трава.
Відкривай цю книгу — не відкривай...
та і ти собі полетиш — стривай! -
ти ж жива, жива...
Повертайся, Еллі, з усіх доріг,
повертайся, Еллі, холоне чай.
Урагани чубляться нагорі,
літаки гарчать.
Припадає порохом цей Канзас.
Повертайся, Еллі, до нас, назад.
А тепло обіймів, шалений сміх -
то самі, самі..

***

Що не рік – то невдалий, а що не доба – лиха.
В понеділок дощі повертаються в місто Ха,
З понеділка проїзд дорожчає і проліт…
Ти не думай, що це печаль – це така пиха,
Що життя не прожив, а пробився і проштовхав,
Вторгував за лід,
За сушений глід,
У небес, землі,
У тіней, і примар, і у духів сусідніх хат.
Торгував, воював і не байдикував ні дня.
У полях за рікою орду сам-один спиняв.
Бо не вміє ніхто як слід зупинить орди.
Сам собі порятунок, ворог і світлий князь.
В капшуці на руці монети тобі дзвенять.
І чекай біди,
Бо завжди один,
А всі інші – дим,
А можливо і дим – легенда та маячня.
І з тобою в диму і мареві так ідуть
Ті, хто теж за рікою один зупиняв орду.
Ти їх, кожного, як у дзеркалі, впізнаєш.
Хоч отой худорлявий красень, а цей – гладун,
А отой – висихає майже від снів і дум,
Чи малює треш,
Чи рахує кеш,
Та самотній – теж.
Тільки правда, і все, і ніякого закиду.

І куди б ти собі не біг, і куди б не йшов,
Ти завжди назавжди повертаєшся в місто Шо.
Бо на сердці вина, і сум, і рівненький шов.
І нема для них ради в жодному із світів.
Ти не думай, що це пиха – це така печаль.
Бо загиблі приходять, дивляться, і мовчать,
Сподіватись не звикли, вірити – поготів.

***

І ніби в світу більш нема половин.
Усе розколото вщент.
Я прокидаюсь і шукаю новин,
не попадаю в планшет.
І ще удосвіта шукаю новин,
і ще шукаю, і ще.

І кожна ніч, немов десяток ночей,
і кожен день, як та вуглинка, пече.
І потім ти уже не дуже і ти.
І блок-пости, блок-пости...

***

Зриваєшся з холодної постелі,
Бо вже тобі нерадісно пора,
І біле сонце білої пустелі
В міста твої розкосо зазира.

Твоє життя — воно така тварюка,
Печаль твоя — не чарка, а цебро...
Та янгол твій рудий у двері грюка -
І ти йому такий: “Спакуха, бро!”