Кривоніс Віталій

Інформація про літературну творчість:
Проза переважно історичної та фантастичної (етнофольклорна фентезі) тематики; твори друкувалися у кількох колективних збірниках обласного та всеукраїнського рівня; автор роману «Край твоїх пращурів» (рос. «Край твоих предков», вид-во «Шико», Луганськ, 2013 рік).

Шаман

О родичі мої та друзі!
Народе мій – кров і душа моя!
Ради вас мої сум і тривога,
Бубон мій гримітиме!
Хегей, хегей, хегей, хегей!

Евенкійське шаманське камлання

Камлає. Знову. Звук летить крізь час і простір. Загрубілі пальці торкаються бубна. Лагідно, ніжно, мов до конячої гриви. Бубон – кінь шамана. На його спині можна помандрувати в інші світи. До Верхнього світу, до сонця і зорь, і до Нижнього – у підземелля, холодну і похмуру країну мерців. Останнім часом туди – найчастіше.
Під ударами пальців шкіра напинається, прискорюється ритм і серце старого шамана. Гулко б’ються копита на шляху смерті, озиваються в скронях, миготять в очах. Ритм уносить у країну духів і пращурів. Всі вони знайомі з дитинства: Дід-Ворон, Сонце, Змія, Крячка, Мамонти-Селі, Алдан-Тесег – дух каменю, Шингкен – Великий лось...
Звук долинає до них, відлунює, та не громом, як колись, а сухим, немічним пунктиром. Ніби кістяний нашийний бісер, що розсипається по моху. Такий бісер носила дружина шамана. Давно. Коли вони обоє були молоді, а світ відгукався на поклик бубна...
Ні. Вже не чують. Мовчать духи і пращури. Бовваніють чури, німіють ідоли, безмовні дерев’яні маски. Не відповідають. Не розкажуть старому шаманові ані минулого, ані прийдешнього.
О! А була доба – повелителі бубна мандрували всесвітом! Той бубон темний од часу, вкритий димом тисяч багать, полірований десятками пальців, протягом сотень років він переходив від одного шамана до іншого, котився поколіннями, мов сонце. Старі охряні малюнки майже не видно під кіптявою. Шкіра порепана і суха, порізана невблаганним часом на зморшки. Як і лице шамана.
Він приходить сюди раз на рік. Віднедавна. Адже сталося так, що молодий Нікола Хевекі зрікся дідівської вдачі, обернувшись лицем на захід. Як і ціле покоління. «Мракобісся, - казав батькові, - комсомол, партія, мір, труд, май!» Батько тоді зітхнув і пішов геть, у тундру, безмовно проклявши сина. І от тепер, на схилі літ, Нікола Хевекі, вроджений Амікан Хевекі, приходить до краєзнавчого музею. Йому відкривають експонат, він вбирається у костюма, вдягає маску, сідає у кутку і сідлає чарівного коня. Кінь не норовливий, просто старий і втомлений. Він пробачив молодого дурка. Та дурко не пробачив себе. Пальці вибивають ритм. Але ніхто його не почує. На Таймирі циган більше, ніж нганасанів.
Ніхто не чує бубон. Ніхто не чує шамана.

Бетон + Плоть

(з циклу мініатюр)

1. Товстошкірий

Нам кували одежу зі сталі,
Наше тіло – розпечений горн,
Наші лиця – зачинені печі,
Наше серце – голодний дракон.

Вільям Блейк. «Божественний образ»

Сніг. Найгірше, коли сніг. Налипає, тане, намерзає. Буксуєш. Летить сльота – бридкі шмарклі. Огидно. Хто придумав виїздити взимку?! Взимку гарно спати в ангарі й бачити сни – різні, сірі чи кольорові, холодні чи теплі. Про весну і безмежне небо понад шляхами, про куряву з-під коліс, про м'який асфальт... я люблю асфальт! Люблю і ґрунтові дороги, і бездоріжжя, чудуюся, як то трава завжди проминається під моїми колесами і знову підіймається... А перелісків не люблю, бо там сильно багато дерев. Було поваляли ми березки, коли тікали з котла. Ну мені що – в мене броня лобова 10 мм., а берізку шкода...

Міста – ненавиджу. Мертві плити бетону – звідусіль. Я не бував у містах, де не було би бетону. Старий Петро казав, що такі єсть, але я служу, скільки себе пам'ятаю, з самого конвеєру – таких не бачив. Бетон слизький. І з бетону стирчать чорні очі смерті, чорні її кінцівки. Петро нічо не бачить і матюкається по рації. Нещасні мавпи, навіщо ви все це... навіщо – гуркіт мотору, пломінь, чад від мастила – тьху, пече! – рев двигуна, хижий і страшний, грім з-під коліс, грім озивається луною серед мертвих бетонних плит, розірвана арматура скрегоче бортом, ніби пазур, Петро плаче, бо це край, бо кожна деталь дрижить від посвисту мін, бо рвуться «джмелі», а «джмелі» дуже страшні – перший удар рве броню, здирає шкіру, а другий – випалює все зсередини, а колеса...

...буксують. Бо зима. Бо мороз. Бо труби позамерзали і полопалися. А всередині – пацанята, що тепер мають бути за десять кілометрів звідси. Десять кілометрів. Тепер вони – смажене м'ясо.

А я тепер – брухт.

Останній сон – звалище. Десятки, сотні тонн металу. Понівеченого, покорченого. Іржавого. Іржавий пил хмарою затуляє небо. Чомусь я знаю: Іржа поїсть нас усіх, нікого не підберуть на переплавку, на нове життя.

Але що ми кажемо Іржі?!

НЕ СЬОГОДНІ.

Петро дико реве і я теж дико реву. КПВТ крутиться навсібіч і плює свинцем. Пацанята викидають непотріб – і мені легшає! З останніх сил, рвучи передачу, викидаючи з-під коліс брудні фонтани... Вперед! Стрекоче «Утёс», йому мої лобові 10 мм. – тьху, але і лишається небагато. Теж мені, «Утьос» – тікай, дурна мавпо, каска з написом «PRESS» тебе не порятує! Кілька кілометрів, крізь вогонь і смерть.

І жодної іржі.

Хлопці, тримайтеся. Ще зовсім трохи. Ви побачите небо.

2. Вітер над Брайтенфельдом

Wir sind des Geyers schwarzer Haufen, heia hoho,
Und wollen mit Tyrannen raufen, heia hoho.
Spieß voran, drauf und dran,
Setzt aufs Klosterdach den roten Hahn!

Heinrich von Reder. «Wir sind des Geyers schwarzer Haufen»

( Ми – Гейера славного чорная зграя, хей-я хо-хо,
З тиранами кожен тут битись жадає, хей-я хо-хо.
Списа вперед, тисни й жми,
Півня червоного дахом пусти!)

Вітер здіймається над Брайтенфельдом. Довго було того чекати, проте – вже скоро. Чути імперські барабани, чути дим від спалених селищ і людей, і рев полум'я, і лизні, і – чорний, масний порох. Він осідає на землю, на мене, робить мене – важким, копченим, як очі того парубійка, що тримає моє ратовище. З іншого краю поля видніються криваві знамена Тіллі. Чорний орел готовий шматувати живу плоть, чорний вовк з гербу Вольфштайну готовий рвати горлянки, мов ті хорватські пси, що ще недавно збиткувалися з наших селян, розкошували на крові...

Де ви тепер? Тремтите? Підібгали хвости?

Правильно.

Вітер здіймається над Брайтенфельдом. В'ється моє чорне полотно. Ткали його вдови, вишивали – сироти. Крає непроглядну імлу білий зигзаг – блискавка, чи літери N та І, чи – вовчий гак. Wolfs Angel. То є наша сутність. Від самого Флоріана Гайєра, від нещасних забитих селян, які раптом осягнули себе людьми, а не бидлом, і не підняли благородних зарізяк на вила. Від Гайєра – до Брайтенфельду, і всюди, де народ повстає проти звірів у людських подобах. Я не захищу вас, моя Чорна Зграя, доведена до краю. По Вовчому Гаку проляже дорога у Смерть. На одному кінці гаку – м'ясо для вовка. На іншому – ваша рука. Сильна, загартована рука. Рука підіймається і б'є. Ти помреш сьогодні, мій юний друже, і хроніки не згадають твого імені, проте на чорний прапор з білим вольфсангелем збіжиться імперська сила, і ревітимуть гармати, і найманці кинуться відробляти чотири гульдени, але я не впаду. Піді мною стоятимете ви, не живі й не мертві, навіки вільні, сини осиротілих матерів, чоловіки вдовиць. Рука з алебардою опуститься, гак ударить у хижу пащеку, краючи час, щоб одізватися моцним ударом за кількасот миль і років, у жахливому, прекрасному місті, серед ночі, диму і вогню, де лави юні стоятимуть з вольфсангелями на щитах і боронитимуть від очманілих хижаків Ідею Нації, а ті кричатимуть дурними голосами: «Свастика!»...

Не смійте.

Воїни Другої дивізії Waffen-SS «Das Reich» теж носили мене на броні, та вовками були і служили химерам, а не народові.

Не смійте.

Свастика – то сонце. Вовчий Гак – то не сонце, то залізо. Біле на чорному. Єдина зброя, залишена людині у війні з нелюддю.

Білий метал хромить темні води часу.

Хто ти сьогодні, мій юний друже? Людина – чи нелюд?

Зграя – чи народ?

І коли ви – народ, розгорніть мене, несіть перед строєм і співайте «Алілуя!» – і дізнаєтесь, чим пахне вітер над Брайтенфельдом.

3. Скорбота Вечірнього Вовка

На північнім острові –
Вража норна! – нині
Тунд обрав завчасно
Торольфа до себе.
Мовити хотів би
Я на тингу Тора,
Мститися, хоч певен:
Змогла мене старість.

Віса, сказана Квельдульфом на смерть його сина Торольфа
(«Сага про Егіля сина Лисого Гріма», розділ 24)

Коли позаду проторохтів вісімдесятий БТР, він навіть не обернувся. Так і стояв. Посеред чорної, випаленої пустки, посеред уламків бетону і людських тіл, і сам весь чорний від пилу, кіптяви та крові, своєї й чужої, що спеклася грубою корою, лише біліли зуби, хоча він і палив, як дореволюційний паровоз, що стоїть у дворі київського політеху, та синіли очі, в яких застигло небо – бліде і крижане.

З розірваного бетону стирчала скоцюблена арматура, з розірваних тіл – кості й нутрощі. Метал і пломінь зрівняли бетон і плоть, своїх і чужих. Але не до кінця.

Під ногами корчився поранений, загрібаючи п'ятами чобіт бруд. Ще геть молоденький, гарненький як лялечка, русявий, крізь попіл на обличчі виднілося ластовиння. Ще живий.

З лунким звуком відчинився люк. З БТР-а виринула вусата голова старого Петра. Механік-водій оглянув чорну пляму – крихітна меланома на білосніжній спині степу – і присвиснув:

- Ні х... ви тут навоювали!

- Щось ви, хлопці, не квапилися, - відказав боєць.

А потім підійшов до пораненого, схилився, дістаючи ножа. Русявий сіпнувся, закричав:

- Я сдаюсь! Сдаюсь! Я не...

Чоловік із очима, повними крижаного неба, перерізав юнакові горлянку від вуха до вуха. Мовчки. Підвівся, не дивлячись ні на мерця, ні на Петра, ні на руїни, що чорніли, скільки йняло око. На небо дивився.

- Що? – спитав раптом. – Хтось щось сказав?

- Залазь, кажу, - пробуркотів Петро ніяково. – Їдєм звідси.

Рикнув мотор. Товстошкірий почеберяв геть. Мерці їхали на броні.

- А я кажу, то був «Буратіно»! – по-юнацьки гарячково наполягав Телесик.

- Сам ти «Буратіно», - усміхнувся Міхалич. – Від «Буратіно» місця живого не лишилося б.

- Так і не лишилося ж, - несподівано підтримав малого Доцент, і додав, киваючи на мовчазного голомозого бійця, що флегматично смоктав люльку, - от хіба Добридень.

- А чого так? – пошепки спитався Телесик.

- Бо кіборг, - відказав Міхалич, знімаючи з тички над багаттям шматочок рум'яного сала.

Розкошували. Навіжені волонтери з Дніпра привезли на самісінький передок святкову передачу. Саме був день Святого Миколи. Зранку вони себе поховали й відспівали, та виявилося – трохи поквапились. А запивали смаколики чайком, та не простим, а імбирним, а за горілкою тут не тужили.

Навіть сопливий Телесик. Дарма що в буття своє студентом тверезий бував хіба у гостях у батьків. Полишив другий курс політеху і вирушив до пекла. І повістки не чекав.

- Ну, з тобою, малий, усе ясно, - промовив Петро, сьорбаючи з кружки, - вернешся додому, знову гризтимеш граніт науки. Доцент учитиме діток Слову Божому...

- Соціології, - кинув Доцент.

- Ага, - покивав Петро. – Я в село повернуся і першим ділом дам зятьку по морді, бо він, паскуда, обіцяв у хаті зробить ремонт, а оце Галя дзвонила і каже, що той ні за холодну воду. Міхалич – на свій завод...

- Закрили мій завод, - пробуркотів Міхалич.

- Як закрили?

- Мовчки, от як. Ми ж на Росію комплектуючі гнали...

- Шкода.

- Та то таке, - буркнув Міхалич. – До брата подамся. Він бурштин копає.

- А ти що, Добридень? От служба скінчиться, і що ти робитимеш?

- Контракт підпишу. На три роки.

- А далі що?

- А далі буде.

Раптом голомозий Добридень підвівся, не випускаючи з рота люльки, взяв автомат і покрокував у пітьму, дослухаючись.

- Що там? – стріпонувся Телесик.

- Облиш, - махнув рукою Міхалич і тихше додав, - у нього весь взвод хто трьохсотий, а хто і... того... Йому б на ротацію, та ж нє. Він туточки від самого початку.

- А чо в нього такий позивний? – спитав Телесик.

- Діло було так, - сказав Міхалич. – Накрили сепари блокпост, ніби під Авдіївкою, хоч інші казали, під Часиним Яром. Точно не знаю, брехать не буду. То вони спершу подумали, що всіх поклали, і підходять такі, не криються, ну як на дискотеку, а він такий встає і каже: «Хлопці, добридень!» – і за хвилину всі лежали мертві.

- А що, Добридень десантник? – майже побожно спитав Телесик.

- Хтозна, - таємничим шепотом промовив Петро. – Про нього до пуття нічого не відомо. Було раз я його спитав, що ти, козаче, до війни робив, а він тільки так подивися і каже: «А біс його зна. Не пам'ятаю вже. Ніби й не було мене до війни». Дивний такий. Але б'ється як чорт.

- Може, з тих унсовців, які ще в Чечні були? – спитав Рахмон. – За віком підходить...

- Як ти гадаєш, скільки йому? – спитав раптом Доцент.

- Сорок, ну, може, сорок п'ять, - знизав плечима Рахмон.

- За шістдесят, - прошепотів Доцент. – Він пенсіонер. Його і брати не хотіли...

- Тю, ото воно йому треба! – пирхнув Телесик. – Сидів би дома, глядів би онуків...

- Рахмоне, дай-но йому потиличника, - скомандував Міхалич, - мені далеко тягнутись.

Усі невесело посміялися, а Доцент – мав таку звичку – несподівано заговорив:

- Колись давно у далекій країні на півночі жив король наймення Харальд. Він підкорив усі краї, де ступали його люди. Тоді жив один чолов'яга, якого кликали Вечірнім Вовком, бо казали, що він перевертень. У нього було двійко синів. Старший син пішов до короля на службу і вислужився, бо був хлопчина проворний, геть як ти, Телесику. А потім злі люди його так оббрехали, що король розлютився і велів того парубка стратити. Коли Вечірній Вовк дізнався про синову смерть, то і сам зліг недужий, а молодший син став його намовляти помститися, коли не самому королю, то хоч його людям. І тут їм поталанило. Вони натрапили на корабель, де їхали племінники того короля. Тоді Вечірній Вовк і його молодший убили там усіх, а родичі короля потонули в морі. Геть іще хлоп'ята були, рочків по десять. Так почалася війна між нащадками Вечірнього Вовка і короля Харальда, яка тривала чотири покоління. Чотири покоління, панове. Через облудну брехню якихось двох козлів. Тих двох, правда, скоро теж убили, та кому від того легше?

І якби ти, малий, сказав Вечірньому Вовкові сидіти вдома, він би тебе з'їв.

Добридень стояв у темряві, мов її неживе, кам'яне серце, і все чув. У нього був гострий слух, і гострий зір, і гострі зуби, і гострий ніж, і сталева, непробивна шкіра, і порожнява у грудях, де раніше теплилося щось людське. До тої миті, коли рука його не кинула грудку землі на могили обох синів. Цей Вечірній Вовк щасливчик, бо хоч молодший лишився, а Добридень поховав і молодшого, і старшого. Хлопчаки пережили Майдан і просто звідти пішли на війну. Зле прощалися. Батько залаяв – і осиротів. Не розумів їх. Ніколи.

Того дня він помер. Поклав у труну кожному половинку власного серця. Не прощаючись, пішов у мару. Не мріяв, як решта, що буде далі. Мрець, вовкулака, він убивав небожів короля щоразу, і те, що сталося сьогодні, це – стаття, це скандал і тризна круків, і це не вартувало нічого.

- Ви тут за ваших живих рідних, - проказав хрипко у ніч неслухняними губами, - за ідею, за обов'язком, за повісткою, за Україну, за новими враженнями і просто так, для інтересу. Моя служба буде, поки буде війна. І потім теж буде. За Сергійка я уб'ю десять тисяч, і за Дмитрика – десять тисяч. Але чи цього досить? Чи мені коли-небудь буде досить?..

Йому ніхто не відповів. Ніч його жаліла: знала, що відповіді Добридень не потребує.

- А коли та війна скінчилася? – перервав тишу Телесик. – Ну, між тими... е... нащадками?

- Коли море півночі почервоніло від крові.

Заграва від багаття відбивалася на окулярах Доцента океаном полум'я.