Вход на gorod.dp.ua

Имя для входа:
 
    Днепр » О городе » Літературний конкурс «Літературна надія Дніпра – 2015»
Регистрация Вход

Сб, 21 октября 2017
17:10

УКР   ENG

О ГОРОДЕ

 
 

Калиновська Олександра



м. Дніпропетровськ

Перша публікація – 2001 рік, альманах «Крила». Член молодіжного літературного об’єднання імені Павла Кононенка

Авторська сторінка - www.proza.ru/avtor/melaryon


Два світи
(Казка одного літа)

Якщо не знаєш – не побачиш. Якщо знаєш – багато чого можна угледіти в степу...

Люди жили тут у сиву давнину, проте час невблаганно стирав із землі їхні міста: трави розтріскували каміння будівель, а вітер перетворював уламки на пил. Зараз лише де-не-де залишалися рештки стін – невисокі, ховрах перескочить. Проте діти степу вже й гадки не мали, навіщо пласкі камінці поклали один на інший, і що їх тримає. Впродовж сторіч вони не бачили людських слідів.

Але люди повернулися. Якби діти степу зберегли пам'ять про їх попередників, вони б зауважили, що гостроверхі шоломи на їх головах змінилися різнобарвними бейсболками, а замість коней у них з'явилися самохідні металеві штуки, але пам'ять у дітей степу була коротша, аніж людська.

А людей тут дедалі більшало. Поволі, несміливо, майже непомітно, один-двоє на рік, а потім ще і ще, аж поки над колись заповідною землею з весни до осені не почали розноситися їхні голоси. Люди полюбили цей край. Ще б пак! Трава тут була до поясу, велике озеро із прісною водою вигравало сріблом в сонячних променях, а зовсім поряд дихало свіжістю море. Хвилі, що облизували берег, здавалися видутими з зеленого непрозорого скла, та варто було лишень зайти у воду, щоб переконатися: на дні видно найменший камінчик і найдрібнішу черепашку.

Люди були різними. Товстими й тонкими, гуліверами та ліліпутами. Вони приїздили на дорогих машинах і роздовбаних колимагах, що випльовували смердючий дим. Вони кричали та співали пісень, смажили м'ясо та збирали черепашки. Величезні – таких не було більше ніде на узбережжі. Тільки одна річ об'єднувала цих людей: в степу вони були гостями, а її справжніх господарів вперто не помічали.

Однак це зовсім не означало, що діти степу пішли в небуття, коли на їх землю прийшли галасливі та настирливі люди.

Якби хтось із людей пересилив свої гордощі, став навколішки та ретельно пошукав попід кущиками та серед трав'яних волотків, він би відкрив для себе другий, утаємничений, звіриний світ. Справжню державу! Серед високої трави влаштували житла ховрахи та тушканчики, звичайні миші та полівки, їжаки та величезні зелені жаби, й жайворонки з ніжними голосами. Були в них і села, і навіть цілі міста.

Життя в дітей степу, як, зрештою, і в людей, не було суцільним медом та цукром. Щоб забезпечити себе їжею, їм доводилося чимало побігати. Та не лише діти степу хотіли їсти. Голодні були й підколодні виповзні – страшні чорні гадюки, й улюбленці неба – яструби-скопи. І ті, й інші залюбки їли мишей та ховрахів, тому пошуки їжі ставали для степових мешканців небезпечною та нелегкою справою.

Одне зі звіриних селищ влаштували просто посеред старовинного людського міста, того самого, від якого лишилися тільки невисокі рештки стін. Жили там упереміш ховрахи, миші, полівки, а заправляло усім їжачине сімейство й особисто його голова, пан Будяк, названий так через гострі голки та в'їдливий характер.

Пана Будяка любили, прислухалися до його порад й інколи глузували з його поганої звички бурчати. Найчастіше цим займалися подружки Білозубка та Сіровушка, молоді бешкетниці.

Білозубка – більша, із бурою, дещо жорсткуватою шубкою та сяючою посмішкою; вона почала посміхатися, ледь встигнувши з'явитися на світ, і батьки не вагалися, обираючи ім'я для неї. А Сіровушку назвали саме так через її м'якеньку, рівного попелястого кольору шерсть та занадто великі вуха. Білозубка була полівкою, а Сіровушка – звичайною мишкою, проте любили вони одна одну як рідні сестри. В біді, у праці чи під час відпочинку – всюди разом. Були в них ще й менші братики та сестрички, та для них подружки видавалися кимось на зразок другої мами.

Усе це могли б розгледіти та почути люди, та вони не звертали увагу на те, що коїться у них під ногами. Але степові мешканці уважно стежили за ними з того часу, як зрозуміли, що позбутися галасливих сусідів не вдасться. Звірі мало що розуміли, оскільки декотрі бачили людей давно і краєчком ока, а решта взагалі не зустрічалася з ними до сього року. Намагаючись розгадати численні загадки, діти степу підбиралися якомога ближче до людського табору, а потім ділилися спостереженнями.

Зараз під кущиком кермеку зібралися пан Будяк, Білозубка та Сіровушка, а ще жайвір Зоря. У решти знайшлися невідкладні справи.

- Я сидів у них під столом, – оповідав пан Будяк. – Те, на чому вони сидять, зветься стільцем, а те, на що ставлять їжу, – столом. Я зачепив колючками чиюсь ногу...

- Що? – не зрозуміла Сіровушка.

- Ну, задню лапу. Її власник спочатку заверещав, а потім, як побачили мене, то всі дуже зраділи, приголубили й навіть пригостили. Молоком, на смак це здалося молоком, тільки я не знаю, чиє воно.

- То ти вважаєш, що вони не вороги нам? – спитав Зоря. Власне, він і прилетів, щоб дізнатися це.

- Нічого я не вважаю, – пробурчав їжак. – Мій татунь завжди казав: «Синку, тримайся подалі від людей, особливо якщо вони їздять на смердючому тарантасі...»

- Як на мене, ті, хто сьогодні приїхав, зовсім не смердючі, – заперечила Сіровушка.

- Та у вас носи позакладало, чи що? Усі вони тхнуть, хто більше, хто менше. Незвичний цей запах, і здається загрозливим. Та нащо сперечатися? Ви раніше ніколи не бачили людей, і я не бачив. І поки ми не дізнаємося більше, безглуздо вважати їх друзями чи ворогами, еге ж? – пан Будяк повернувся до жайвора. – Отож і передай усім своїм, Зорю, щоб були обережними, поки ми не зрозуміємо, що за звірі ці люди.

Люди приїжджали та від'їжджали. Купалися в морі, співали пісень, запалювали чудернацькі жовтогарячі квіти, від яких йшло тепло, а після земля чорніла і відгонила гаром. Степові мешканці швидко з'ясували, що ті квіти називаються «вогнищами». Робили їх за допомогою маленьких паличок, якими чиркали по коробках, або тримали під сонцем прозорі скельця.

Люди майже завжди селилися на одному і тому ж місці – й до моря недалеко йти, й до озера, і скеля від вітру прикриває. Певне, декотрі речі ставали непотрібними їм, бо вони лишали їх на березі. Швидко попід скелею на протилежному від табору кінці пляжу виросла величезна купа усякої всячини – люди звали її «смітником».

Степові мешканці часто знаходили там для себе якісь ласощі. Лише пан Будяк невдоволено бурчав:

- Ну й тхне ця куча...

- Та вам, пане Будяку, усе тхне! – ущипала його Сіровушка, а мовчазна Білозубка завзято кивала, погоджуючись із подругою.

Але дуже швидко подружкам довелося погодитися з тим, що не все, що люди залишають на березі, йде на користь степовим мешканцям.

Лихо спіткало дядька Хрума, порядного й заможного ховраха. Того разу люди накидали до смітника багацько пляшок. У декотрих на дні плескалась якась рідина. Пахла вона дуже приємно, і Хрум скуштував декілька крапель. Потім ще. Врешті-решт він випив усе, що зміг з тих пляшок добути.

Коли на березі з'явилися Білозубка та Сіровушка, дядько Хрум волав пісні не гірше, аніж люди по вечорах. Лапки його запліталися, його хитало то в один бік, то в інший, а світ перед його очима, певне, розпливався, бо він ніяк не міг обрати правильний напрям. Подружки спочатку гиготіли, та їм стало зовсім не до сміху, коли дядько Хрум впав на землю, мовби мертвий. І холодна вода його не розбудила, і щипки, і стусани. Мало того, від самого запаху тієї рідини в подружок почало паморочитись у голові.

Дорослі ледь-ледь дотягли Хрума до селища. Прокинувся він через півтори доби, в нього страшенно боліла голова, різало очі, а ще йому увесь час хотілося пити.

Тільки за тиждень дядько Хрум одужав. Пан Будяк з усіх сил слав прокльони тим, хто підсовує порядним звірям таку отруту. Решта степових мешканців не відмовилася від того, щоб шукати щось на смітнику, але пляшки із приємно пахнучою рідиною вони оминали десятою дорогою.

Та пляшки – це були квіточки. Дядько Хрум хоча б живий залишився. Через декілька днів Зоря щодуху примчався до селища Білозубки та Сіровушки й приніс страшну новину, яку взнав від Вітерця, чайки. Біля берега уся вода вкрилася райдужною масною плівкою, а риба, що ночувала там, плаває догори черевцем. Куштувати її не можна: декільком чайкам, що наважилися, зараз дуже погано. Та риба, яка ще жива, стрімко пливе деінде, аби залишитися в живих.

- Що вони їстимуть, не уявляю, – скінчив оповідь Зоря.

Чайки знайшли, чим харчуватися. Вони порпалися в смітнику, витіснивши звідти степових мешканців. Ті не сперечалися, бо вони могли прогодувати себе й в степу. Люди також не ганяли галасливих сусідів.

Більш того, саме люди впоралися із зловісною райдужною плівкою. Заразом забрали із собою й усю кучу-смітник, але на її місці швидко виросла нова.

Білозубка та Сіровушка увесь вільний час проводили на березі моря. Їжу зі смітника вони більше не чіпали – але їх цікавили чайки. До того мишки майже не спілкувалися із ними. Усе, що подружки знали про дітей моря, розповів їм Зоря. Тепер на їхні запитання охоче відповідав Вітерець. Швидко й чайка став щирим товаришем мишок.

І саме завдяки цим мишкам Вітерець залишився живий.

Одного разу, намагаючись дістати ласий шматочок, він просунув голову в якесь біле кільце. Просунути – просунув, а от звільнитися від нього вже не зміг, тільки гірше робив. Кільце дедалі сильніше стискало шию нещасного, він аж хрипів від задухи. І нарешті впав просто на велетенській купі сміття, вже не в змозі стояти на ногах.

Білозубка та Сіровушка прибігли з іншого кінця пляжу одразу, як побачили спроби Вітерця здерти з шиї страшне кільце. Піднімаючись вгору великими стрибками, Білозубка невдало приземлилася та порізала лапку об якийсь металевий кругляшок із гострими краями. Та вона не зважила на це, бо у Вітерця вже очі закотилися. Удвох мишки заходилися гризти кільце – на щастя, їхні зуби виявилися міцнішими, і менш ніж за хвилину їхній товариш був врятований.

Звільнившись від кільця, Вітерець деякий час лежав непорушно – тільки бриз ворушив прим'яте на шиї пір'я. Аж ось чайка прийшов до тями, закашляв.

- Дякую. Дякую вам, – пробелькотів він, ледь зрозумівши, що тут відбувалося. А далі побачив, як Сіровушка зализує поріз на нозі у подруги. – Йдіть краще до моря, – порадив Вітерець. – Воно приспить біль і загоїть рану.

Сіровушка відвела подругу до моря. Білозубці спочатку видалося, що в її лапу знову впивається металевий кругляшок, але біль поволі минав. Вітерець виявився правим: солона вода всмоктала його без останку...

Пан Будяк, дізнавшись про Вітерцеву пригоду, зовсім заборонив мешканцям зі свого селища спускатися на берег. Та Білозубка й Сіровушка декілька разів порушували заборону. Певне, за це літо з усіх степових мешканців вони найкраще вивчили людське життя, взнали найбільше людських слів.

Але навіть учені подружки не змогли передбачити, яке лихо станеться наприкінці літа.

Був страшенно спекотний день. Сонце ніби прикипіло до білявого неба. Проти сонця усе вигравало сріблом. Море, озеро, навіть трав'яні волотки. Ніби маленька зірочка, зблиснула біла скалка, що впала на землю поряд із селищем пана Будяка – учора ввечері тут один чоловік хотів поповнити колекцію пляшок на смітнику, та половину розбив дорогою.

Сонце перемістилося – і під його променями скалка засяяла ще дужче. Аж потім під ній закурився димок, затліла трава – як під скельцями, за допомогою яких люди запалювали багаття. Відкинь хтось скалку в тінь – і лиха б вдалося минути. Але вона впала на краю селища, і ніхто не помітив небезпеки, не відчув запаху диму – вітер відніс його вбік.

Незабаром західний край селища запалав. Над степом потягнувся жирний густий дим. З численних норок на землю почали вискакувати миші, полівки та ховрахи, здійнялася паніка.

Частина рвонула до озера, і дуже швидко стіна вогню затулила втікачів. Чи змогли вони добігти – буде відомо лише тоді, коли вогонь прогорить. Більша частина зорієнтувалася правильніше – вони чимдуж помчали до морського берега й обсипали його горохом. Серед них була й Білозубка із своєю сім'єю.

Та були й ті, хто не встиг. Серед них опинилася й родина Сіровушки. Білозубка на бігу рвонулася до подруги, але мати дала їй такого стусана, що мимо волі у полівки вилетіло з голови усе, окрім менших братиків та сестер.

Вогонь палав усю ніч – жовтогаряча стіна, що сягала до неба. Навіть на узбережжі відчувався жар, який ішов від неї. Щастя людей, що сьогодні ніхто не зостався на пляжі – вони поїхали рано вранці. Горе степовим мешканцям, бо горіли їхні житла. Палав тонконіг і ніжно-бузковий кермек, вщент вигоряла уся степова краса. І хто знає, що стане із тими, хто намагався сховатися в своїх норах серед різнотрав'я. Чи вистачить глибини? Чи не задихнуться вони?

Зоря заспокоював Білозубку, але вона не вірила його впевненості у тому, що все скінчиться добре. Адже горів не просто степ. Мишці видавалося, що це людський світ хоче пожерти звіриний.

На світанку пан Будяк оголосив, що добровольці можуть піти до нір і спробувати допомогти тим, хто залишився живим у цьому пеклі, бо там уже вигоріло все, що тільки можна. Не питаючи маму, Білозубка побігла однією з перших. На бігу вона ледь впізнавала рідне селище. Гаряча земля пекла Білозубці лапки, та вона не повернула назад. Кульгаючи, мишка поспішала до знайомої ще з дитинства нірки, де жила її люба, її найкраща подружка та численна Сіровушкина родина.

І вона знайшла їх живими! Спраглими, попеченими, очманілими від диму та втоми, але живими! Кашляючи, друзі вибиралися до сонця. Лише деякі могли йти самостійно, решту виводили з нори добровольці, та Білозубка приділяла цьому напрочуд мало уваги. Живі – це головне!

Подругу Білозубка впізнала тільки по голосу. Сіровушка, як її мати та батько, слідкувала за меншими братиками та сестричками, сиділа біля входу, тому їй дісталося більше за інших. М'якеньке хутро, предмет гордощів та особливого догляду Сіровушки, присмалилося на спині та вухах, втратило свій ніжно-сірий колір і пахло копченим.

Білозубка потягла подружку до берегу моря. Прохолодна зеленкувата вода мала потроху заколисати біль, загоїти ранки. Дорогою Сіровушка все говорила й говорила. Як вона разом із мамою втішала маленьких, як запевняла їх, що все буде добре, і змушувала сидіти непорушно і чекати. Як у неї з батьками від нестерпного жару потріскували на спині шерстинки. Який зловісний гул ішов від вируючого надворі полум'я.

Біля кручі подружки зупинились перепочити. Подивившись униз, Сіровушка мало не зомліла з жаху: на березі знову з'явилися люди! Але Білозубка, менш втомлена, за мить розгледіла щось дивне. Люди збирали у великі чорні мішки небезпечні білі кільця; блискучі кругляшки із гострими краями; і скалки, прозорі скалки, такі самі, як ті, що спричинили пожежу!

Чи не люди були винні в усьому злому, що сталося цього літа? І вони зараз прибирають те, що завдало стільки болю дітям степу та моря? Отож, неправий був старий Будяк, коли назвав усіх людей ворогами роду звіриного?

- Вони різні, зовсім як ми, – раптово зрозуміла Білозубка. – Бувають люди-яструби, які дбають тільки про свій шлунок. А бувають... такі, як ми, чи Будяк, чи Зоря. – Вона показала лапкою вниз. – Такі, як вони. Що піклуються про інших. Вони знають про нас і все розуміють.

Білозубка легенько, щоб не завдати болю, поплескала подругу по плечу.

- Не бійся їх. Вони не завдадуть нам шкоди.

Сіровушка вагалася кілька секунд. А потім кивнула. І подруги попрямували вниз, до солоної прохолодної води...

2-3 листопада 2013 року.

Написано в пам'ять про пожежу в Караларському парку 2009 року, наслідки якої автор допомагав ліквідувати.


Gorod.dp.ua не несет ответственности за содержание опубликованных на сайте пользовательских рецензий, так как они выражают мнение пользователей и не являются редакционным материалом.

Gorod`ской дозор | Обсудите тему на форумах | Объявления


Текстовая версия сайта Версия для iPhone Версия для Android Gorod.dp.ua на Facebook 34-й телеканал ТРК Украина Газета Сегодня
copyright © gorod.dp.ua, ЧАО «Сегодня Мультимедиа»
Все права защищены. Использование материалов сайта возможно только с разрешения владельца.

О проекте :: Реклама на сайте