Яворська Євгенія

Лауреат міського конкурсу 'Vivart' у номінації проза (2010). Дипломант і призер конкурсу 'Молода муза' (2009, 2010, 2011, 2012). Переможець обласного етапу на конкурсі-захисті науково-дослідницьких робіт МАНу (секція 'Українська мова').
Член молодіжного літературно-мистецького клубу 'Vivart'.
Пишу українською та російською мовами. Співавтор збірників 'Юності омріяні шляхи' (2009, Дніпропетровськ), 'Віддзеркалення небес' (2010, Дніпропетровськ), 'Барви слова' (2011, Дніпропетровськ), 'Небесна сюїта' (2012, Дніпропетровськ).
Співавтор аудіокниги 'Письменники Дніпропетровщини - шкільним бібліотекам' (2012, Дніпропетровськ).
Автор збірника оповідань 'Рецепт счастья' (Дніпропетровськ, 2013)

Люблю подорожувати, фотографувати, дізнаватися нове. Мрію про повноцінне турне Україною. Волонтер, соціальний діяч, патріотка; безпартійна.
Бачу себе в літературі, сподіваюся внести щось у сучасний літературний процес, активно працюю у цьому напрямку.

Авторська сторінка - http://samlib.ru/j/jaworskaja_z/

Поцілована сонцем

Мабуть, немає людини, яка жодного разу не стикалася б із проблемою вибору. Про це написано вже стільки трактатів, що мені млосно стає тільки від однієї думки, що проблема і досі залишається проблемою.

Власне, коли мені було сімнадцять, я не дуже розуміла, що робитиму у житті. І якщо ви мені покажете хоча б одну людину, яка знає у своє неповне повноліття (каламбур, одначе), що її чекає за рогом, то я, мабуть, (яке блюзнірство!) назвала б її святою.

Навіть закінчуючи університет я не дуже розуміла, яке майбутнє собі хочу. Я тільки знала, що попереду увесь світ, і він відкритий для мене - варто тільки дотягнутися…І моїм знаряддям для “дотягування” були ці маленькі значки, які виникають на папері із моєї голови, складаються у слова, а потім у речення, а тоді - Господи-Боже! - у оповіданнячка.

Але життя вносить свої корективи у наше бачення. І ті мрії, те відчуття володарювання зникає, коли ми входимо у побут. Можна скільки завгодно складати ті самі значки у ті самі речення. А тіло чомусь вимагає їжі, і треба працювати. І чомусь суспільство бачить тебе вчителькою чи менеджером, чи, може, програмістом, юристом, економістом… Інакше кажучи, суспільство бачить тебе сірою мишкою, таким собі електрончиком, який повинен обертатися навколо свого ядра.

Світ легше сприймає безумців, аніж творчих. Хто це сказав? Що мені робити?

Я писала, бо більше нічого не вміла. Мабуть, мама хотіла б, аби у мене була престижніша робота, аніж переклади текстів, проте я знала, досі знала, що можу більше...

Світанок застав мене за клавіатурою. Іноді я засиджувалася до третьої ночі, іноді вставала о четвертій, аби зробити переклад. І я писала, незграбно, не знаючи, чи вийде з того щось… Бо я не могла і не вміла нічого іншого.

Ліна винаймала квартиру разом зі мною, бо що може собі дозволити людина, яка щойно закінчила навчання? Мої посиденьки її влаштовували, коли вона приходила о четвертій ранку із модного клубу, розповідала мені про чергового “того самого”, який “обов'язково зателефонує”, який вигідний і “на такій тачці...”, а потім падала на ліжко, щоб через чотири години піднятися, підмалювати заспані очі і піти на перспективну роботу секретарки. Вона ж-бо жила правильно.

Літнє сонечко уже о п*ятій було гарячим, а до восьмої, коли Ліна нарешті прокинулася, стало навпрочуд яскравим, затулившисобою півнеба - я була щаслива, що вікна нашої маленької квартирки виходили на схід.

Усе навколо було залите сонячним сяйвом, тому перше, що зробила Ліна, зайшовши до моєї комірчини, - опустила фіранку.

– Ну й світить. Аж очі ріже.

– Так літо ж прийшло!

Мені сонце не заважало, але тут вибору і не було.

Ліна повернулася до люстра, розглядаючи себе. Переміряла талію, щось мурмочучи про зайвий сантиметр, поправила волосся, ущипнула неіснуючу волосинку, аби зробити брови іще ідеальнішими.

– Яку сукню краще? Зелену чи із квітковим принтом?

– А ти куди?

Я неуважно поглянула на неї розфокусованими очима, відвернувшись від ноутбука. – Після роботи Андрій кличе на каву.

Голос у неї грудний, глибокий, сексуальний. Стільки годин його відпрацьовувала. Не на економіста треба було вчитися. Акторка із неї краща за бухгалтера. А хоч коли сидиш на рецепшині, то як раз те що треба.

– А як же Сергій?

Я навіть відволіклася.

– А що мені Сергій? Які у нього перспективи? Що він, подарує мені айфон чи може звозить на Сейшели? Андрій хоч на машині нормальній їздить, по клубах крутих ходить. Дешеві кафе не обирає.

Вона таки вдягла зелену, бо там було більше декольте. А хлопці ніби в очі дивитися будуть. Тінт – крута штука (я про таке навіть і не знала раніше) зробив її губи більш пухкими та яскравими. Правильна зачіска і дорога білизна. Ліна знала, що їй потрібно і була впевнена, що знайде свого чоловіка. для неї ж-бо головне було вдало вийти заміж.

– А ти що, все стукотиш по клавішах? – скривилася сусідка. – Так і просидиш, нормального чоловіка немає, робота – таке, хоча робота не головне, коли є чоловік. А ти все пишеш, пишеш…

Вона стала у мене за спиною, читаючи те, що було на екрані.

– Хоч би щось путнє писала… Думаєш, комусь ось це цікаво? Про лани, про лелек? Смішно. Що ти далі будеш робити? Чи невже ти думаєш, що література тебе нагодує?

– А може, просто зробить мене щасливою?

Ліна знову розглядала себе у люстрі.

– Я б тобі сказала, що саме робить жінку щасливою. Але де тобі зрозуміти ці матерії…

Я підвеласяі прочинила вікно, відкинувши фіранку. Ранкове сонечко перелилося через підвіконня і розлилося у нас на підлозі золотими калюжами. Маленькі пилинки затанцювали вальс у променях, ніби фліртуючи із сонячними зайчиками.

– Зачини! Очі ріже. Ще й ластовиння он, бачиш? – Ліна розглядала носа. – Ненавиджу, треба тон інший, крем, щоб прибирав пігментні плями. А то макіяж до одного місця через це ластовиння.

Я тільки знизала плечима. Із самої ранньої весни і все літо мої щоки наливалися яскравим рудим кольором: ластовиння, не темне, як родимки, а жовтеньке, ніби ті маленькі плямочки світла, зливалися у одну велику плямку, і було незрозуміло, де шкіра засмагла, а де ластовиння. На сонці щоки ніби горіли. І нічого я із цим не робила.

Ліна гримнула дверима, подріботіли підбори асфальтом, я чула, як вона біжить до автобуса, у своїй сексуальній сукні із кокетливою сумочкою. З ідеальною зачіскою та макіяжем. Правильна жінка, яка знає, чого вона хоче.

Я не була ані правильною, ані ідеальною. Мені було байдуже, чи подарує мені хтось бмв, бо я не мріяла конче мати машину. Я не носила підбори увесь час, тільки іноді, під настрій… А ще не вважала, що багатий чоловік – атрибут успішної жінки.

І я хотіла робити те, що роблю: писати. Писати про лани і поле, про лелек і сонячне сяйво. Не про секс чи вбивства, не про кров, яка ллється через край – Господи, скільки цього у житті…

І мене чомусь мало переймало, що щоки у мене в ластовинні…

Літо – пора сонця. Ті, хто гуляє у літню спеку вулицями міста, - справжні герої. Асфальт пахкотів, машини їхали, а я собі йшла центром, і сонце золотило мені волосся. А десь попереду несла свої води річка, і вітер від води дихав свіжістю і трохи водоростями.

Сьогодні у мене був вихідний. Я відіслала роботи до іще одного журналу. Тепер нормальною поштою – ніби така рідкість, але є ще люди, які користуються звичайними поштовими скриньками.

Тренькнув мобільник. Я зупинилася у тіні розлогого каштану, знову переді мною танцювали сонячні зайчики, а десь вдалині уже було видно річку – тільки перейти магістраль…

– Привіт, чого не телефонуєш?

– Привіт мамо, зайнята була.

Мені зараз не хотілося ні з ким говорити, але мама – то найголовніше у житті, хто, крім неї та батька, про мене іще піклується?

– Чим займаєшся?

– Просто йду. Я відправила зранку роботи на конкурси. Подивимося, чи вийде щось.

– Ну донечко, щось колись дійсно вийде. Але ж ти знаєш, без імені, без знайомих… - мама помовчала, я уявила, як вона хитає головою. Вона вірила у мої таланти і моє натхнення. Але ж хто зараз заробляє літературою?

– А що із роботою? Ти хотіла змінити…

– Нічого, мамо. Я не знаю. Усім треба досвід. Усі хочуть молоду, амбітну, без дітей і щоб досвід років із десять.

– Я ж тобі уже казала. Тобі подобалась педагогіка, то чого б не у школу… Мову вивчати будуть завжди, без копійчини не залишишся. Не літературою ж заробляти…

Так, мамо. Не літературою. Тут не заробиш. Та й чи хочу я на цьому заробляти? Не в тому сенс і не для того пишу.

Сонячні зайчики танцювали на асфальті, шумів каштан наді мною, соковито, зелено шумів, ніби ми із ним не тут стоїмо десь посеред галасливого мегаполісу, а на таємничих київських пагорбах, і не червень зараз, а квітень, і духмяно пахнуть інші каштани, що квітнуть над моєю головою…

То для чого ж я пишу? Що таке література? Коли ти береш пальцями олівець, коли слова тільки народжуються і ти не знаєш, як перенести образ на папір, а він у тобі як та мильна бульбашка…О, як я любила це відчуття натхнення, і яка була щаслива, коли образи складалися у слова, а слова у речення, а речення у новели, а новели… А новели трішки змінювали світ. Не викривляли його, але робили яскравішим, чистішим, милосерднішим. Наш сірий, важкий світ, де голуб – не птах миру, а проблема чистоти міста. Де слово «перемир'я» пахне кров'ю, потом і мастилом, а не квітами і травами. Де мигкотять,мчучи вулицями, «швидкі», а в тебе стискається серце, бо ти знаєш цей маршрут, бо за квартал від тебе шпиталь…

Мої новели, із кришталиками сонця, давали мені трошки надії… І я бачила, що дають вони надію тим, хто їх читає.

То, може, не школа, не навчання дітей за нудними планами? Може, не шаблонні переклади наукових текстів і не короткі рекламні статті про засоби для чищення оптики? Можливо, є щось більш важливе?

Мама зітхнула. Пробач мені. Я так хочу бути гарною донькою. Я так хочу бути свідомою і розумною. Але більше я хочу нести щось людям. Та й переклади – непогана справа. Зароблю. Проживемо.

Мама вимкнулася. Я пообіцяла їй, що приїду післязавтра. То, значить, приїду.

– Тітонько, купіть малюнок!

Я повернулася на тоненький голосочок. Дівчинка років вісім стояла переді мною і тримала у руках альбом для малювання. А ще стосик окремих аркушів. Я присіла перед нею навпочіпки.

– Що це у тебе?

– Ось, продаю свої малюнки,– почервоніла вона.

Я розглядала її відкрите обличчя. Уже засмагле, мабуть, ніс не раз згорів. Щоки, густо всипані темним ластовинням, на правій – маленький шрамик, певно, нещодавно десь подряпалась.

Дівча показало мені малюнки. Дитячі, а втім, непогані. Із першого на мене накотило море, я навіть почула крик чайок, ніби дивилася у вікно. Ще невміле рученятко наклало мазки гуаші, і вони разом створили чудову піняву баранців на хвилях, і пісок, зритий штормом, що ніби тільки-но закінчився.

– І скільки ти за нього хочеш?

– 5 гривень. Мама не вірить, що хтось купить, але сказала, якщо я так хочу, то нехай спробую…

Дитинча зовсім знітилося, зазираючи мені у вічі із надією. Із острахом.

Що я могла йому сказати? Я надто добре знала, що таке – коли в тебе не вірять. Коли ти робиш – бо нічого краще робити не вмієш. А воно ніби нікому і не потрібне. Я знала це відчуття, коли ти показуєш свої роботи – ніби від серця відриваєш. І знаєш, що тобі скажуть: це непогано, але… Але нам не потрібне. Але Ви ніхто. Але про Вас ніхто не знає. Але це ніхто не купить.

Я віддала їй двадцятку і стала щасливою хазяйкою моря після шторму. Очі засвітилися, ніби я подарувала їй цілий світ. Я підскочила і пішла не зупиняючись до річки. Якби я подивилася назад, то в мене б розірвалося серце. Від щастя. Від болю. Від розуміння, як мало коштує добро. Як мало коштує творчість.

Я йшла собі повз газони, де у робочий день не було майже нікого, повз маленькі ятки чи то з морозивом, чи то із модним тепер мохіто… Чи потрібне воно нам? Сонечко заспокоювало мою збентежену душу, і промені його танцювали тепер у мене на щоках. Я посміхнулася, подумавши, що запросила б сонце на танок. Чи згодилося б воно?

Звуки гітари плавно вплелися у мої думки. На парапеті сидів хлопчина, кучерявий чуб, затиснутий темними окулярами. Обличчя видавалося підзабуто-знайомим. Блакитні очі, вольове підборіддя. Поруч стояв футляр: трохи грошей накидали: люди ходять туди-сюди, а грає дійсно гарно.

Сама не знаю чому, присіла біля нього, підспівуючи. Він грав «Пікнік», а я поринала у спогади, я була на тому острові, і біля мене був велетень, і ніч кружляла над моєю головою плащем вампіра…

– Ну як ся маєш, поцілована сонцем?

Розплющивши очі, я підняла голову. Музика випростався і тепер вкладав гітару до футляру. Його вустами гуляла трохи мрійлива посмішка.

– Як ти мене назвав?

Я підвелася і тепер стояла, украй розгублена, зазираючи йому в очі, як щойно заглядало до мене дівча.

– Поцілована сонцем... Ластовиння!

Хлопець лагідно доторкнувся до мого обличчя, засміявся:

– Ластовиння – то поцілунок сонця. Сонечко побачило тебе з неба, ти йому сподобалася, воно закохалося й поцілувало тебе. Тепер ти позначена сонцем. Це ж видно: у тебе із очей промінчики сяйва летять. Невже не помічала?

Він насунув на доброзичливі променисті очі дзеркальні окуляри, закинув за спину гітару і пішов собі геть від мене, піднявши праву руку на прощання.

А я так і залишилась стояти, ніби світ перевернувся шкебертом.

Поцілована сонцем? То, може, все інше не так і важливо? Може, це те, що і повинно бути? Дещиця сонця, яке закохалося у мене і поцілувало мене? Ті маленькі промінчики, що бігли пальцями, коли брала ручку і починала писати, то – сонечко в мені?

Можливо, це і є головне: одного разу закохатися і відмітити нове маленьке сонечко, передати часточку себе. Із кожним рядком, із кожною дією.

Я повернулася і побігла назад. Хоч би вона ще була там.

Вона була. Стояла на перехресті, чекала на зелений світлофор. Маленька дівчинка, поцілована сонцем.

– Чекай! Знаєш, я хочу забрати у тебе все. Скільки у тебе малюнків?

Вона дивилася на мене знизу вгору, синіми очима, і промінчики сонця танцювали, відбиваючись від її розкішних очей. Щоки, густо залиті ластовинням, знову почервоніли, коли вона простягнула мені іще шість малюнків. Я швиденько порахувала і віддала їй гроші. Не в цьому була справа. А в тому, що її оцінили, і сонце щасливо танцювало, бо і я закохалася у цю дівчинку, як до того воно.

Я знала, що тепер все буде добре. Тренькнув телефон – електронна пошта. Але я не хотіла дивитися, чи то відповідь від журі конкурсу, чи просто спам. Я знала, що у мене все вийде. Що у неї все вийде. Я знову присіла навпочіпки. Позаду неї на світлофорі біг зелений чоловічок, а ми із нею так і завмерли на розі.

Я поцілувала її в носик. Нехай у неї буде ще більше ластовиння.

Маленьких часточок сонця.