Згоден
Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтеся з тим, що ознайомилися з оновленою політикою конфіденційності та погоджуєтеся на використання файлів cookie.
Пт, 19 квітня 2024
02:07

ПРО МІСТО

Анна Малишенко

Моя поява в цьому світі сталася 23 роки тому (26 січня 1988 р.) в невеличкому селі Новогригорівка на Дніпропетровщині (посмішка). Від самого дитинства я живу Дніпропетровськом. Так минулого року закінчила магістратуру факультету психології Дніпропетровського національного університету ім. Олеся Гончара.

Понад усе захоплююся невичерпними дарунками життя: літературу (читаю, пишу), картини (споглядаю), музику (відчуваю), люди (надихають)… Майже все, куди можна вкласти свою душу - втілюю. Та й просто з легкістю дивлюся в майбуття, невпинно працюю. Люблю те, чим займаюся (психологія, соціальна робота).

Кожен день малюю своє життя, а ще пригадала: вчуся бачити, слухати, відчувати, кохати, цінувати, пробачати, творити, жити… Психологія, творчість, мандри, ризик, кулінарія, дитячий сміх потроху та в сукупності вносять злагодженість в моє життя.

Моя «літературна персона» на сьогодні практично не публічна, не відома на літературних теренах. Хоча в шкільні роки дещо моє друкувалося… давно це було (усмішка).

Зараз допомагаю писати статті за психологічною тематикою в місцеві газети, розроблюю різноманітні буклети, листівки для Центру соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді Красногвардійської районної у місті ради.

Пишу від душі…для близьких, та й просто пишу… про те, що хвилює, чого часом не можна промовити в голос… все те, що може витримати папір…

Творчий псевдонім «Vanilla».

ОСІННІЙ ДЕНЬ

Осінній день, я так тебе чекала

Щодня надії в серці я плекала

Тепер здається все чудово

І навіть я не хочу вже нічого

Лиш так сидіти в листі серед парку

Отак радіти дню уже від ранку

Поглянуть як багріє сонце у моє віконце

Вдихнути це повітря і злетіти…

Метафорично звісно, бо я людина

Але у цій гармонії з природою

На мить забула свою я сутність

Через твою присутність

Осінній день, я так тебе люблю

І цю любов я іншим подарую

Можливо цим нікого не здивую

Проте полегшення відчую…


ХМАРИНИ КОХАННЯ

Хмарини пливуть… Почуття за собою ведуть…

Ти поруч... Так поглядом маниш день у день.

Шаленію.

Віднині ти грієш. Іноді моє серце від незгод лелієш…

Ціную…

Сніги тануть… Почуття вже нами прочитані…

А стежки кохання ще не освічені…

І нехай. Люблю.

Хмарини кохання все далі пливуть.

Збитися зі шляху нам з тобою не дають.


ДИХАННЯ УДВОХ

Відчути подих твій – це не просто мрії, а моє життя

Так хотілося забути, викинути із нього оте минуле як сміття

Однак це маячня, кому брешу і болю завдаю

Собі, тобі, їй, йому – всім-всім кого люблю і дорожу

Навіщо? Ви спитаєте мене – заплуталась, а може й ні

Мабуть набридло жити в цій брехні

Я пам'ятаю, як ми колись були одні, кохали,

А потім поодинці самі собі ридали

Навіщо я в пустила цю любов в своє життя,

Якщо нема тут їй казкового кінця

Чому так сталося скажи?

Ні, не кажи я зрозуміла

Це ж я кохати не уміла, а потім пізно душу почуттю відкрила

Отож і зруйнувала все сама, я винна, а може навіть і не тільки я

Це звичка чи може доля – нема кохання вже без болю

Можливо прийде той день і знову ті таємні мрії

Здолають все, що в нещасній душі дівчини тліє

І видужаю я і ти, і всі-всі хто на землі хворіє

Від безсилля і власних тих страхів

Що заважають нам любити і тепло одне одному дарити

Так, дарити – це і є ота омріяна любов

Що змушує закоханих людей дихати удвох!


ВІНОЧОК

Я тобі подарую віночок

Бо для тебе плела, мій синочок

Я чекала тебе всі ці роки

І так ніжно під серцем носила

Це у Бога тебе я просила

Ой, яка ж я щаслива!

І в долоні щосили плескала,

Коли вперше розплющив ти очі

Та й гарнюні ж у тебе вони

Як неначе з прозорої води

Ти не схожий на мене із зовні

Та й щічки в тебе неповні

І статура така красива

Такої я навіть у Бога не просила

Я тобі подарую віночок,

Щоб щасливий завжди був,

мій милий синочок!


ЧИ ТО СОН, А МОЖЕ НІ

Не зроблю нічого я поганого з собою,

Радше змирюся зі своєю бідою.

Ви навіть і не думайте про це.

Я за життя своє віддам геть усе.

Щоб жити далі знайду сил.

Не знаю поки, де шукати.

Та це проста дилема.

Буває й гірше на землі.

Коли не знаєш живий ти ще чи ні.

Ми люди добрі і лихі – такі потроху є ми всі.

Трапляється не знаєш чи то сон, а може й ні

Весь час чомусь ходимо сумні.

Не треба плакати, і ображатися на інших.

Любіть себе і буде веселіше.

Сміх має лунати довкола,

Там, де вже давно й немає нікого.

Не думайте, що тільки зло ходить по колу,

Буває й щастя на землі, і не коли ми ще малі.

Воно тут поряд. Ось впіймала, ви ловіть.

І людям іншим подаруйте, хоч чимось їх здивуйте.

І буде добре вам і їм. Добро – воно навколо.

Ви зазирніть лише у свій духовний світ

І знайдете нарешті вихід.

І так засяє сонце поруч з нами,

А люди в щасті житимуть віками.

Троянда і ромашка

Троянда і ромашка стоять у мене на столі,

Не розумію це насправді чи знову уві сні.

Я поруч з ними і добре так мені.

Вони природні, гарні і стрункі.

Напевно варто жити на землі,

Щоб відчувати крізь їх запах

Ці хвилини, що ти «кохана»,

І хочеш ти сама того чи ні

Кохаєш також і радісно від того на душі!!!

 

Уривки зі збірки нескінченних есе «Збережи… як завжди»

Всі наступні рядки присвячені моєму єдиному товаришу на світі цьому.

Подяка йому за все… Тепло його душі… я пам'ятаю… ціню…збережу…

Пролог

Вони поєдналися в той момент, коли світ не очікував… Природа була на їхньому боці. Здавалося неначе Сонце та Місяць на мить наблизилися…

*** *** ***

Привіт-привіт! Я добре! Хоч ти і поруч, але я пишу тобі цього листа! Усміхаючись… (як завжди)…

Потішно виходить! Пишу тобі просто так (як завжди), без натяків, зазіхань!

Бажаю тобі сьогодні приємного завершення дня, теплої та приємної ночі!

Нехай завтрашній день буде твоїм. Я не Всевишній, але в змозі влаштувати принаймні це тобі!

Лиш уяви…

Якщо навіть не вийде сонечко, згадай щось миле тобі та твої спогади зігріють трішки світ...

Осінь видалася люта, проте важливо зберегти тепло в своїй душі. Скоро взагалі зима…А вона безпощадна…. Часом зовсім може «вбити», все згасити, розчавити…

Тому охороняй тепло душі (я знаю ти такий)…Вірю, що ти впораєшся.

І наостанок…хоча це лише початок, але на сьогодні маленький фінал…. Тільки треба пригадати…

Згадала, мені приємно, що частинка твого тепла стоїть на моєму підвіконні, приємно, дякую тобі. Бережу…

*** *** ***

Привіт-привіт! У мене не все, але…гаразд…Ти пам'ятаєш, торішню весну?... Чому питаю?... Думаю, що тоді щось змінилося… (як завжди)

Тоді довколишній світ був дещо іншим… Ні, не тому що настала весна і все таке… Тоді…вперше світ переповнювали почуття… різні … дуже різні. Ні, не пам'ятаєш?.. А як гадаєш, чому так воно було, чому?..

Не можу напевно сказати, що все зрозуміла, проте внутрішній голос наштовхує на те, що не ладна навіть вимовити…

Здавалося б (як завжди) прилітали пташки, трава почала невпинно рости, довкола дзюрчали річки… Тільки в душі… моїй… жодного почуття, хоча б тривоги, страху… Повнісінький вакуум душі… Ірвін Ялом би мене зрозумів… Колись я тобі детальніше розповім… хоча ти ж і так відчуваєш, що все «гаразд»…

*** *** ***

Привіт!.. Це говорить… біль… Сьогодні це не я… до тебе звертається мій біль… Ні… мені не шкода себе, ні… (як завжди)

Просто в нього краще вийде порозумітися з тобою… Ти ж в серці носиш також біль… Вони домовляться або розійдуться на завжди…

Якось ти пошепки сказав мені, що кохаєш… З того часу стало боляче не лише тобі, але й мені… Біль подвоївся… Не знаю, куди себе подіти… А як воно тобі?...

Здавалося б це приємно, коли тебе кохають… звісно ж приємно тільки аж до болю…

Ми ніколи не кричали на весь світ, що друзі, ми були ними… не обіцяли одне одному нічого, просто дарували світло душі… не лукавили, а все, що наболіло відверто говорили… говорили і ще раз обговорювали…не кривдили жодного разу, аж до цього істинного моменту… як далі бути…

Шалений біль… на жаль, сьогодні більше не можу говорити…

Хочу тобі світло (як завжди) подарувати та теплі слова сказати, проте це ніщо… в порівнянні з проростаючим болем в твоїй душі… тому просто пробач мені… колись…

*** *** ***

Сьогодні я тобі дзвонила… ти мовчиш… Хотіла сказати тобі «привіт»…

А знаєш, ні… я хочу відпустити тебе… вірю… можу…

Проте як не скривдити тебе?... Так не буває… ми вже розтерзані з тобою… Забути тебе я не прагну… це нісенітниці… Ненавидіти тебе… це мари… Ти залишив слід назавжди…там, де ніхто не в змозі повторно такі відчуття залишати… Твої діяння говорять самі про себе… вони неперевершені і незабутні… Дякую тобі (як завжди)…

*** *** ***

Привіт… Так морозно… слизько… відчуваю твоє серце близько (як завжди)…

Проте тілесно для мене ти зовсім зник… Чи може? Ні… Обійми мене, хоча б на мить… Ні… не варто… ми знову ходимо по колу… вдосталь…

Від учора я набралася сил і сказала, що ми більше не друзі… Говорила про те, що не тримаю на тебе жодної абсолютної й навіть відносної образи... «Передбачаю все дуже просто і ще простіше: в нашої дружби за останніми показниками мабуть скінчився термін придатності... Якщо тобі краще ховатися і залягти на дно, нібито з добрими намірами (не нашкодити мені), то я лише простилаю тобі дорогу. Хоча сумно, що ми втратили одне одного. Не хочу заподіювати тобі біль – відпускаю тебе як і ти мене».

Проте вже сьогодні ти не полишаєш мене, не дозволяєш бути в спокої…Навіщо?.. Не знаєш…Тому чому страждаєш, чи тобі подобається завдавати собі несамовитого болю…

Змирись чи відступи назавжди…

Тепер ти вдаєш ніби нічого не трапилося, потребуєш мене… Чому так?.. Не кажи…Сьогодні я розумію. Знай, я також сумую за тобою… Проте треба час на те, щоб ми припинили одне одного потребувати… Вільний, безперешкодний час врятує нас…

*** *** ***

Привіт… Я не надовго… (як завжди)

Сьогодні якась несамовита легкість… Постійно мчаться асоціації в моїй голові…

«Сонце назавжди в очах твоїх…А довкола сріблястий сніг… Він колись мені допоміг… Під мої ніжки легко ліг… Більше не маю сьогодні для тебе я слів… Втратила. Усвідомила. Відчула. Спокійно мені».

Прощавай… Пробач… Піклуйся про себе, як про мене колись…

Тобі моя пошана з минулого в майбуття…

Епілог

Втрати… Вони допомагають. Ви сумніваєтесь? Даремно. Зіткнутися всім серцем з втратою – це перемога. Знову сумніваєтесь? Лише розтрачуєте себе на марні сумніви. Так, перемога. Ми не можемо просто взяти та забути «втрату»…Ми не можемо радіти її візиту в наше життя… Ми не можемо… Але ми в змозі вистраждати її, таким чином допомагаючи собі. І щосили йти… йти з нею по життю…

Втрати…Вони глибшають… з часом проникають крізь нас… Вони – частина нашого життя. Без них ми – не ми…

Сіра буденність і надії

Сіріє… Зліва лише одні дерева, а справа – там ще де-не-де проблискує сонце. Сумно, але йому вже слід спочивати. День закінчує свій цикл. Настає пора ночі. Все наче позаду. Минулося. Я залишаю свій смуток – його забирає від мене день.

Світло… Потяг стрімко поспішає за своїм напрямком. Зупинка за зупинкою – і все позаду. Тут так світло, а там, за вікном, сіріє, а в душі моїй взагалі якийсь безлад – то світло, то темно, і тепло, і холодно. Бог знає що? Думала-думала, що ось-ось прийде весна – і все налагодиться. Та де там! Немає навіть з ким поговорити . Всі заклопотані. Ось наприклад, цей чоловік кудись стрімко поспішає. «Зупиніться, будь ласка, мені треба з вами поговорити. Зачекайте!». Пішов… А ця жіночка… Ні, краще нічого не говорити. Не чують...

Вогні… Це добрі люди палять торішню траву. Навіщо? Невже не шкода? Їй же боляче! Забула. Ви ж мене зовсім не чуєте. Таке відчуття наче розмовляю сама з собою.

Темно… Все завмерло. Не залишилося й крихти живого. Щось і сонце не хоче виглядати. А що буде далі? Світло чи темінь? Я нікого не звинувачую, кожен залишає за собою щось хороше і щось погане. І це добре. Але ж?

Через кілька хвилин я буду вдома. Та якби мене запитали: де твій дім? Я відповіла б: там де мама і тато! А де мама й тато? На Україні.

Повернулася… Вдома… плачу. Намагаюся зупинитися, але не можу нічого вдіяти. Емоції заполонили мою душу. Я ж завжди була оптимісткою, а що зараз. Здається все навпаки: кращої песимістки не знайдеш. Боляче, що зовсім нічого не змінилося. А може в цьому є якийсь сенс?

Я пишу на якомусь шматку папера. Чи може я знову щось плутаю? Напевно, цей папірець – це я зі своєю пошматованою душею.

Тоскно... І це насправді важко пояснити, а тим паче комусь зрозуміти. Не засуджуйте мене, але таке відчуття, що всі забули, що для чого вони з'явилися в цьому житті. Ми дещо нехтуємо своїм життям, не помічаючи як швидко і не помітно для людського ока плине час, забуваємо, що слід хоч на мить зупинитись і озирнутися довкола. Ні, тільки не назад! Саме довкола й зараз, крізь призму часом занадто сірого, буденного життя. Вже неможливо нічого виправити. Та й не потрібно, деякі речі не слід виправляти взагалі. Ліпше змінювати ставлення до обставин і все в результаті – владнається… Більш нічого… лише так можна йти далі. Ніщо не може бути кращим чи гіршим? Все таке як воно є.

Людство крокує порою двадцять першого століття. Офіси, торгівельні центри, майданчики – окупували всю серцевину країн. Вони всюди, ніде навіть розвернутися. Мерседесів блиск полонить не лише головні автомагістралі, а й кожен усамітнений куточок... А ці неонові реклами вже зовсім осліплюють наші геть стомлені очі… А людина наче хвиля розчинилася в людському морі.

Хоча поруч, зовсім поруч – старенький чоловік тремтячими руками грає на акордеоні, так наче намагається зазирнути кожному до серця: чи є там доброта, любов, співчуття, а може й милосердя.

Реальність і мрії, сіра буденність і надії… Очі не вірять.

І десь там далеко, за межею дійсності, повсякденності, полум'я, іскри людських мрій. Десь зовсім поряд чути щирий дитячий сміх, тому не полишає надія, що людство житиме, буде з кожним днем розвиватися в ліпший бік. Стане крокувати в напрямку за світлом…


Метелик  (31.10.11 22:56): Мені дуже подобається творчість Ганнусі! Чудові вірші, прекрасні строки! Хочу, щоб люди почули ці незрівнянні вірші та почуття! Бажаю пережити все найкраще і втілити всі мрії у життя! ;) Відповісти | З цитатою
Мальвіна  (31.10.11 16:39): Творчість таких людей хочеться ковтати літрами. Кожен рядок, тендітний та чуйний, - наче двері до безмежної душі поета. Дякую тобі за надзвичайно емоційні хвилини, за неосяжну глибину твоїх почуттів, за щирість та сяйво, що випромінюють твої вірші та проза! Я пишаюся тим, що можу торкнутися твоєї краси через твою творчість, я пишаюся нашою дружбою =) Ти надзвичайна людина Відповісти | З цитатою
Gorod.dp.ua не несе відповідальності за зміст опублікованих на сайті рецензій користувачів, тому що вони виражають думку користувачів і не є редакційним матеріалом.

Gorod`ській дозор | Обговорити тему на форумах | Газета оголошень

Конкурс творчої молоді «Літературна надія Дніпра - 2011»

copyright © gorod.dp.ua
Усі права захищені. Використання матеріалів сайту можливо тільки з дозволу власника.

Про проект :: Реклама на сайті