Наталія Пірогова

Народилася 22 серпня 1990. Живе у Дніпропетровську, навчається у Дніпропетровському національному університеті ім. Олеся Гончара на 5 курсі за спеіальністю «німецька мова та література».
Призер і переможець конкурсу "Молода муза" (2009, 2010, 2011).
Співавтор збірників "Юності омріяні шляхи"(2009), "Віддзеркалення небес" (2010). Також публікувалася в журналі "Литера Dnepr" (Дніпропетровськ).
Автор поетичної збірки "Безконечна мить"(2009).

Захоплюється музикою, літературою, філософією та всім, що пов'язано з прадавнім світом. У вільний час займається сучасною хореографією та перекладом художніх творів з німецької мови.

http://maysterni.com/user.php?id=5226
http://www.youtube.com/user/StepnoyWeter?feature=mhum

Конкурсні твори:

Епікриз

Констатую двадцятої осені:
Стан стабільний, активність у нормі.
Ноги прагнуть лишатися босими,
Зміст давно перевершує форму.

Доброякісний наріст совісті,
Двостороннє запалення ніжності,
Аномальний теїзм свідомості
Християни назвали б грішністю.

Де-не-де атавізми дикості,
Застарілі відкладення комплексів.
Цей набір на підставі рідкості
В лікарів викликає оплески.

В мене сила-силенна непотрібу:
Підвіконня з зачахлими квітами,
Есмеральди, Трістани і Поттери,
Нібелунги, Неруди, Уітмени,

Диво-фінська божественна музика,
Що складають патлаті невдахи,
Щотижневі наради з музою
І щоденні ін*єкції страху.

Несумісність акордів з пальцями,
Літри чаю із бергамотом
І хронічна застуда танцями
(ну, хаба що окрім фокстроту).\

Міфології, філології,
Інші –логії аж до ранку
(це, без сумніву, патологія),
Нескінченний переклад Франка.

Ну кому воно треба, Господи?
Цього мотлоху в мене повно...
Відпускаюсь в зелені простори
Із діагнозом «Невиліковно».

Якщо раптом від болю
Бог
всесвіт наш
як яйце розчавить,
підрахуйте мою
любов –
може, вистачить для початку?

Підривайте, і будуть вам
чорні діри,
планети,
вакуум.
Можна зводити новий храм,
чорнозем засівати злаками.

Гей ви, в танку!
Все рівно не знайде
жоден з вас від усесвіту ключ.
Вимикайте ваш бісів колайдер
і тримайте!
Любов! голіруч!

Ви ущент провалили іспит,
тільки дурні не бачать бо:
якщо щось вибухало дійсно –
вибухала лише
Любов.

О Всевишній Технічний Прорив!
Щось прогнило під Вашею стелею...
Навіть якби Шекспір застарів,
світ ридав би
під Едварда з Беллою.

***

«Есть нежная кротость, присев на порог,
Молиться закату и лику дорог»
С. Есенин

Солнце, обважніле від знемоги,
Котиться, мов яблуко опале,
Думаю, прямісенько до Бога,
Хто зна: в вирій, рай чи до Вальгалли?

Все, що треба – диким медом віри
Підпоїти душу-голодранку,
І молитись(в рай, а може – в вирій),
І кохатись з вітром до світанку.

І не треба дертись на горище,
Щоб зібрати яблука вогнисті:
Стовбур неба навіть видно ближче
Крізь дірки моїх потертих джинсів!

Щось

це під шкірою, це під м*язами
вочевидь, навіть глибше, ніж серце
це як сонце, в душі розмазане,
і вона, як дурепа, трясеться

ніби світлом якимсь застелене
(не істерика, не мерехтіння)
Боже збав, та які метелики!
щось спокійне й міцне, мов коріння

щось тепліше за надра сонячні
щось первинніше за хаос
і від цього вже майже боляче
от, напевно, і почалось

Не те, що ти думаєш

Від ніжності, світла, споминів,
Ну що ти, мені не тісно.

І сонцю не тісно від променів,
Що з центру на нього тиснуть.

Душа – вона ж просто гумова!
Безрозмірна – те, що треба!

Я навіть коли не думаю,
То все одно про тебе...

Не думаю навіть м*язами,
Кістками і кров*ю наскрізно.

Ні, що ти, ми зовсім не зв*язані,
Це просто симптом ревматизму!

***
а під ребрами тонни бетону
і центнери цементної цедри
а на серці вольфрам і плутоній
і на мене закони Ньютона
діють так, як і місяці тому
в синій светр твого баритону
я горнусь як в останню ікону
а у тебе самі напівтони
нота в ноту з моїм камертоном
а у мене моя напіввтома
напівсила-напівсамота
а у грудях важке молоко
густо-тепла незаймана ніжність
сніг такий не буває торішнім
хоч між нами сезони і тижні
серце вересня квітне мов вишня
ти стоїш над минулим і смішним
над несправжнім невартим колишнім
безтурботний усміхнений Крішна
всепривабливий світлий пророк

Сонячна атрофія

Світло сходить о сьомій, як зазвичай,
І до шостої, мов по нотах,
Але Сонце лишилось в очах як чай,
Мій улюблений, з бергамотом:
У куточках, зіницях, під зводом брів,
Під повіками і на віях.

Світу кепсько без Сонця, і світ хворів...
Ну, на сонячну атрофію.
Ледь оговтався, диха, та схожий щось
На каліку або мутанта...

Руки, ноги – будь ласка, але для Сонць
Ще не знайдено імплантанта.