Лоза Анатолій

Моє Придніпров’я

Тече віки велично Сивочолий
Щоранку диво – сонце зустріча.
А місто-сад, немов вселенський човен,
Простори неозорі звелича.
 
Мій Краю рідний! Миле Придніпров’я!
Переді мною тисячі доріг, Та де б не був, до тебе знов і знов я,
Іду, перехрестившись, на поріг.
 
Краса, краса! Ні, не земна – небесна!
Ще на Землі нам – Божа благодать!
А хто хоч раз побачив твої весни
Готовий і життя за них віддать.
 
Нехай веселка грає і сміється,
Дивує нас духмяним чабрецем,
Нехай любов торкнеться ніжно серця
Й на щедру ниву зроситься дощем!
 
Козацький край! Це величі поема,
Наснаги і натхнення джерело,
І невичерпна й нескінченна тема –
Без неї й України б не було!
 
Великі люди – то великі справи:
Куди не кинь, в містах, і на ланах.
І все це нині – не заради слави –
Заради України, її благ!
 
Три пагорби – святі і непорочні
І крутосхилий берег до води,
Кодацький мур і Монастирський острів,
Тарас в глибокій думі, як завжди.
 
Він тут бував. Творив дорогу в вічність,
Величну мрію ставив на меті:
Закликать люд на всенародне віче
Проти свавілля  найманців, «братів»!
 
Він бачив, чув, як стогне Дніпр-Славутич,
І як «сердито вітер завива»,
Могилу, дивний степ, Дніпрові кручі:
Просив, щоб Бог його тут поховав… 
 
Народ здійснив ту віковічну мрію,
Зробив все так, як заповів пророк:
І взявши в руки вольність і надію
Плете святий державності вінок!
 
Росте і квітне наше рідне місто,
В малинових перекликах дзвони.
А як стемніє – зоряне намисто
Спускається умитись до води.
 
Творять дива славетні наші люди,
Наповнюючи ними кожну мить.
Всім зичимо добра: хай буде всюди,
І дай нам, Боже, жити і любить! 
 
Тече віки велично Сивочолий
Щоранку диво –  сонце зустріча.
А місто-сад, немов вселенський човен,
Тримає нас в обіймах своїх чар.