Дмитрієва Вікторія

ЛЮДИ МОГО МІСТА

Їду вранці на роботу та спостерігаю:
зліва пόруч - дівчúна - в люстро заглядає,
справа – хлопці про футбол,
про дівчат, конспекти,
позаду – жінки – про дітей, роботу,
про новини, про батьків та свою турботу.
А онде біля віконця – чоловік читає,
А тут - бабуся до плеча тихо притулилася,
закуняла, підхропнула та й враз оживилася…
А там, у салоні, де місця немає,
мама синочка свого поучає.

…Отак моє місто зранку зітхає,
потягується, прокидається
й у справах поспішає.

Та й я поміж ними, спішу на заняття,
іду в альма матер, повна завзяття.
Іду, щоб побачити очі студентів,
торкнутись думок їх, на мрії багаті,
почути їх гомін, відчути їх ритм,
і… зрозуміти, ну, що я – без них?

А тут між колег – нагальна проблема,
кипить і вирує спірна ділема.
Аж ось знову дзвоник,
і стихло все враз – забули проблеми –
ідем всі до вас.

А ввечері піздно вертаюсь додому,
заходжу в крамницю, узяти батона,
і бачу картину, достойну митця:

сидять дві матусі та розмовляють.
А поруч в одної – синок п’яти років -
крутив парасольку довго, допóки
той не розкрився над мамами стрімко…

Сварила синка мама довго і гірко.
Малюк все прослухав та гордо віщає:
«Не сердся, мамуню, не бійся дощу,
я з зонтиком разом тебе захищу!»

Коли я це бачу, то я розумію,
що я із цим містом навіки зрослась,
із цими людьми я корінням сплелась,
без них я – не я, а струмок без води,
я – пісня із ними, я – тиша без них.

Скажи, що ти любиш у місті своєму?
Із чим ти пов’язуєш мрії свої?
Не вмієш писати? Не можеш сказати?
Тоді посміхнися і покажи…