Кравченко-Дубовська Зінаїда

Монастирський острів

В єдинім – минуле і днина,
У криці – поета життя.
І думи ключем журавлиним
Пливуть над Дніпром в майбуття.

Церквиця – то символ спокути,
Відродження світле дитя.
І в дзвоні небесному чути
Одвічне земне каяття.

На тлі золоченої бані
Каштани мрійливо стоять,
Немов на Великдень у храмі
Суцвіття свічками горять.

Шумлять гомінливі тополі
І радістю повнять серця,
А хвилі стихають поволі…
Святі, молитовні місця.

Дніпропетровськ – любов моя
Моїм синам

Як згадаю літа свої ранні,
Зберегла їх досвітня роса.
І зоря випливає в тумані –
Неповторна, одвічна краса.

Дніпропетровськ – любов моя,
Дитинство моє синьооке.
Святою стане та земля,
Де перші зробив свої кроки.

У життя ми пішли на світанні,
Чую вальсу прощального звук.
І дощем на бруківку каштани –
В моїм серці лунають: «тук-тук».

Дніпропетровськ – любов моя,
Дитинство моє синьооке.
В думках до тебе лину я
Ключем журавлиним крізь роки.

І могутній Дніпро котить хвилі
В нескінченному плині віків.
Як стомлюсь від років я бурхливих,
До твоїх припаду берегів.

Дніпропетровськ – любов моя,
Дитинство моє синьооке.
Води нап'юсь твоєї я
І знов поверну в серце спокій.

Як люблю твої кручі і схили –
І рідніше не знаю землі.
Тут живуть земляки мої милі,
А колись і батьки тут жили.

Дніпропетровськ – любов моя,
Дитинство моє синьооке
Блукає десь в твоїх гаях,
Рахує зозулею роки.

Дніпро

Я дивуюсь: яка ж це стихія!
То рожевий і синій – водно,
То він зблідне, а то зчервоніє…
Ти скажи, що з тобою, Дніпро?

То спокійний, то аж сатаніє,
Із злим вітром хвильми поганя
Пересердиться, знов лагідніє,
Лиже ніжно, неначе ягня.

То реве він і стогне в негоду,
То сміється й рида водночас…
Він принишклий у ясну погоду
І міняється знов раз у раз.

А як вітер погонить хвилі
Та ще вкриється він дощем,
То стає враз такий посивілий,
Мов дідусь під промоклим плащем.

Я у захваті: люта стихія
Уночі розігралася знов,
Рветься в вікна мої, шаленіє,
У мені розтривожує кров.!