Швець-Васіна Олена

ЛЮДИНА – КОСМОС

поема

Славетному місту Дніпропетровську

1

Летять Галактики, шепочуть між собою…
Порушує Вселенську тишу тільки вибух-крик
новонародженої зірочки
або світила, що згоряє назавжди.
Сплеск – вибух – тиша…
І знову крик і спалах –
народження і смерть – навіки рядом…
Різноманітність сили звуків:
від безлічі фортисимо до безлічі піано.
Мікросекунда – й безкінечність-тиша,
різноголоса, кольорова тиша…
Пульсації таємні зла й добра
(як зойк зерна в млині чи оберти шарманки):
Сплетення їх і суміш – в кожній крапці
метагалактики і мікросвіту…

2

Ось Сонячна галактика пливе…
Поміж Венерою і Марсом
із охоронцем Місяцем летить
красуня Всесвіту – планета,
що має назву віддавна
з твердим, виразним складом «Зем»
і срібно-ніжним «ля» –
Зем-ля.
І кожний континент Землі
живе своїм життям бурхливим:
вогні – то свят, то війн жахливих –
палають і несуть у Космос
і страх, і сміх, і радість з горем навпіл.

3

Серед земних країн – і молодих, і древніх –
пульсує в центрі східної Європи Україна ,
прокреслена артеріями рік і венами річок,
яка виблискує морськими і озерними очима,
що облямовані модриновими, хвойними
виткими віями. Вона щоранку
яскріє плетивом степів, лісів, доріг,
намистом селищ, сіл і міст,
де Київ як перлина дніпровá.
Немов маленька дівчинка, Вкраїна –
ошатна, балакуча і співуча –
перебуває зараз у дитинстві
своєї Незалежності й хворіє,
поки дорослою не стане…

4

Моє і не моє, збагненне й невідоме –
на берегах бурхливого Дніпра
із-за підводного порога Ненаситець –
славетне Місто бризкає вогнями
так болісно вражаючих реклам –
інопланетних, іншомовних…
Розподіл мрій, міських районів
й кожного будинку.
На перехресті вулиць
Набережна і Космічна,
де суміш доль й вітрів Дніпрових,
стоять на роздоріжжі «Україна – Космос»,
мов величезні флюгери всесвітні,
два велетні-будинки – близнюки.
Вкраїнські близнюки. То пам'ять вереснева:
нагадування і пересторога…
Хай збереже Отець їх милосердий
від злої фатум-долі, що скарала
американських їх братів!

5

Серед залізного, скляного,
бетонного і кам'яного,
живого світу крізь сторіччя
корінням проростає створіння Господа –
найбільший скарб Землі –
Людина. А поруч – нелюди.
Прости, Небесний, їх:
«не усвідомлюють, що коять».
І їх, і нас прости, Всевишній!
Гріх – джерело мук совісті,
страхý жахливого, болючого…
Іще не пізно! Іще є час для каяття!
Людина – мікроКосмос –
існує споконвічно й жити буде
під тиском чистих паростків Душі
й Космічного сумління!
Я вірую.