Градиський

8 жовтня 2009, 12:07

Лівий, бо неправий?

В той день, коли вчителі України святкували своє професійне свято, викладачам Дніпропетровського Обласного Ліцею-Інтернату Фізико-Математичного Профілю було не до святкування.
Що ж трапилося? Чому Ліцею, який діє вже понад десять років для того, щоб надавати якісну і головне – доступну – освіту найобдарованішим дітям міста та області, було не до святкування? Ліцею, чиї учні регулярно займають призові місця на обласних, республіканських і міжнародних олімпіадах та конкурсах. Ліцею, перші випускники якого вже мають звання кандидат наук.
А трапилася до банального проста ситуація. Колективу педагогів нанесено моральної шкоди. Шкоди, після якої ой як важко оговтатися. Найважча травма – травма словом. А особливо, якщо її нанесено людьми, для яких слово – професійний інструмент. Професіонали ранять уміючи. Чи може варто все ж таки це слово – професіонали – взяти в лапки?
А трапилося ось що.
Позаштатна кореспондентка газети «Лівий Берег» Ольга Калитка напередодні Дня Вчителя вирішила з’ясувати – в яку ж суму обходиться батькам безплатна середня освіта їхніх дітей.
Що, як і з ким вона це з’ясовувала, достовірно невідомо (забігаючи наперед, відмічу, що нам після цієї публікації повідомив інший співробітник, що наче б то існують навіть диктофонні записи інтерв’ю, але їх вони можуть надати лише за вимогою правоохоронних органів), але в результаті з’явилася публікація «Дорогие дети» в №69 газети (електронна версія – на сайті партнерської компанії Новый Мост - http://new-most.info/stories/leftside/18606/18615.htm ).
Ну й що? – запитає хтось. Адже завжди у школах батьками збиралися кошти, оскільки держава не може повноцінно забезпечувати навчально-виховний процес.
Так то воно так, але після прочитання статті складається враження про Ліцей, як про найдорожчий навчальний заклад Дніпропетровська. В якому зможуть дозволити навчати своїх дітей лиш заможні сім’ї, а майбутні українські Остроградські та Нікольські з периферії нехай навіть і не думають про якісну освіту.
Тільки ж навпаки – навчальний заклад було створено саме для таких обдарованих дітей з області, які утримуються державою на повному пансіоні. Звісно, як зазначалося вище, утримання передбачає певний прожитковий мінімум, а для комфорту своїх же дітей батьки й витрачають власні кошти.
І батьки майбутніх ліцеїстів розуміють, що певні витрати будуть і тут, як і в звичайних школах, але цифри у публікації, невідомо звідки взяті, примусять замислитися їх у спроможності навчати свою дитину у ДОЛІФМП.
Хоча чому ж цифри «невідомо звідки взяті»? Шановна авторка статті посилається на інформацію від батьків одного ліцеїста. І в телефонній розмові після публікації вона підтвердила, що говорила лише з одними батьками. Дивний метод збирання інформації. Дуже широка вибірка. Схоже на «відверті бесіди подруг на кухні». Стверджувати, так це чи ні – не буду, бо не в моїх правилах публікувати непідтверджені дані (на відміну від…), але абсолютно всіх читачів, які мають хоч якесь відношення до Ліцею, відверто потішив той факт, що батьки 13-річного Максима говорять про щомісячні побори кожного року. Чому потішив? Бо віртуальний Максим у свої 13 років може навчатися у закладі у восьмому класі. Тобто поступив до Ліцею лише цього року і навчається тут лише місяць. От вам і щомісячно-щорічні побори.
Що ж до конкретних цифр, наведених у публікації – вони як мінімум вдвічі завищені, але доводити щось бажання зовсім немає.
Бо справа ця безперспективна. Колектив батьків, прийнявши на себе частину негативу з публікації, написав листа до редакції. На ім’я головного редактора. Вирішили віднести особисто, за тією адресою, яка зазначена у реквізитах видання. А там – рекламна агенція. Віримо, що ця агенція має відношення до редакції, але це ж ще не редакція. По телефону нам порекомендували «залишити лист охороні – потім заберуть». А в нормальних організаціях зазвичай такі листи приймає секретар із фіксацією у книзі вхідних-вихідних документів. Можна було б надіслати рекомендованим листом, та знаючи, як працює пошта, чекали б відповіді до нових віників.
Тому скористалися електронною адресою, зазначеною на офіційній веб-сторінці газети.
І нам передзвонили!
Але не головний редактор.
Чомусь передзвонив Володимир Рибальченко, який з ходу почав атакувати.
Що, чесно кажучи, трохи збило з пантелику – ми розраховували на взаємне порозуміння та обопільну згоду, як виправити негатив по відношенню до Ліцею.
Але діалогу не вийшло. Професійно провівши телефонну розмову (що є, то є – це його хліб) пан Володимир навпаки примусив нас виправдовуватися, давши чітко зрозуміти, що не вони мають наводити докази правдивості своїх слів та цифр, а ми маємо довести правдивість своїх даних. Мовляв, загальне враження від матеріалу – суб’єктивний чинник, якщо говорити про щось – то лише про конкретні факти та цифри. Але ж саме загальне враження від публікації та стиль подачі матеріалу і спонукали нас звернутися до редакції. У них, мовляв, розмова з «батьками Максима» записана, і при необхідності вони її можуть оприлюднити, але лише на вимогу органів. (Якось останнє слово він вимовив чи тихіше, чи обережніше. Чи подумав – а чи не сказав що зайвого?).
Тому на моє питання – якщо я опублікую неправдиву інформацію про нього, то повинен буде відбілюватися він, чи я маю доводити? – пан Володимир відповів: «У нас в Україні свобода слова».
Тобто що хочу, те й пишу. А Ви потім відбілюйтеся.
Як у старому анекдоті про те, що донька судді – повія, хоча всі знають, що у нього син, але нехай спростовує.
Що будемо робити далі? А те, що й робили – вчителі навчатимуть дітей, випускаючи у світ переможців та призерів, батьки – допомагатимуть державі й надалі, вкладаючи свої кошти в своїх же чад. Кореспонденти й далі ганятимуться за «сенсаційними матеріалами», вважаючи себе Еркюлями Пуаро.
Хоча, на мій погляд, якісний репортаж про будь-який із провідних навчальних закладів міста приніс би набагато більше користі. Всім. І газеті, і педагогам, і дітям з батьками. І, в решті решт – державі. Звісно, якщо останній пункт цікавить доморощених журналістів, які себе позиціонують як «газета суб’єктивної журналістики». І навіть пишаються цим.

Володимир Градиський