У першій половині XVII століття ксилографії створювалися маловідомими художниками та призначалися переважно для ілюстрування розважальних видань та навчальних посібників. Вони були чорно-білими. Пізніше їх почали підфарбовувати кіновар’ю, жовтою та зеленою фарбою. Введення у вжиток кольорового друку традиційно відноситься до середини 1760-х років.
Ці роки (1789-1801) вважаються часом, коли мистецтво ксилографії сягнуло найвищої точки розвитку. У цей час працювали такі майстри як Кацусика, Хокусай, Утаґава Кунісада, Тайсо Йосітосі, Утаґава Кунійосі, Кунітіка, Кобаясі Кійотіка, та багато інших. Нині твори цих митців є у зібранні Музею українського живопису.
З ними ви маєте нагоду познайомитися на виставці, яка дає яскраве уявлення про унікальне японське мистецтво, що сприймається у наші дні як символ культури цієї країни у цілому.
(самі оригінали)
Побач «Відбиток сонця, що сходить»…
А теперь про недостатки.
Если вы, как я, в японской гравюре профан и пришли из любопытства, то большая часть удовольствия будет потеряна. Почти треть картин посвящена театру кабуки. Вот смотришь - пять мужиков в неброских кимоно. Читаешь - ух ты, это японские Робины Гуды, чья флейта превращается в оружие! А если нет таблички - смотришь, как баран на новые ворота, чувствуя, что здесь происходит что-то очень интересное, о чем тебе не рассказали. Надпись "Сцена из театра кабуки" вопринимается как "Гравюра в рамке". А теперь - внимание! - пояснительными табличками снабжена едва ли треть "театральных картин". Это неуважение и посетителям, и к самим гравюрам. Ответить | С цитатой